Короткий історичний нарис виникнення і становлення етнопсихології.

Короткий історичний нарис виникнення і становлення етнопсихології.

1. Стародавній світ і дослідження відмінностей між народами

Етнічні відмінності почали привертати увагу вчених з того самого часу, коли виникла етнічна самосвідомість. Мислителів Стародавнього світу вже цікавила проблема етнічних відмінностей, їхній вплив на побут і культуру народів; вони намагалися аналізувати характер того чи іншого народу. Це питання порушували Гіппократ, Страбон, Платон, Теофраст і Ксенофонт. Гіппократ у своїй праці "Про повітря, води, місцевості" підходив до даної проблеми з позицій географічного детермінізму, відзначаючи, що різниця між народами зумовлена розташуванням країни, кліматом та іншими природними чинниками. Цей підхід у подальшому підтримали інші вчені, і в науці склалася певна теорія — географічний детермінізм. Платон, на відміну від Гіппократа, робить інший підхід. Він аналізує характер людей у зв'язку з соціально-політичним устроєм суспільства, в якому вони живуть. У своєму вченні про державу він наголошував, що характери людей формуються під впливом певної форми державного правління і що в людей буває стільки ж видів духовного складу, скільки існує видів державного устрою, а при його зміні духовний склад також змінюється. Теофраст, учень Аристотеля, розглядає моральні риси людей як такі, що формувалися під впливом навколишнього соціального середовища. Оскільки в античному світі не було націй, то в давньогрецькій філософії ми не знайдемо поняття "національний характер". Воно з' являєть¬ся значно пізніше, коли в Європі виникають і розвиваються капіталістичні виробничі відносини. У давньогрецькій філософії мова йде про характеристику цілих народів і робиться спроба дати їм ту або іншу оцінку. Так, учень Сократа Ксе- нофонт, вивчаючи характер персів, аналізує еволюцію окремих рис, типових для даного народу, але такими, що змінюються у зв'язку з конкретними умовами.

Європейські вчені про психологію народів (середина XVIII — перша половина XIX ст.) Принципово новий етап у дослідженні етносів починається із середини ХУІІІ ст. Реальні процеси, що відбуваються в соціально-економічному житті західноєвропейських країн XVIII-XIX ст. побудили філософів і соціологів осмислити їх теоретично.

Г. Гегель, К. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск'є розглядали у своїх працях такі поняття, як "нація", "народ", "національний характер". У Х^І ст. поширився географічний детермінізм — вчення про те, що національний характер народу, його психологічні особливості визначаються географічним чинником. Ш. Монтеск'є, відомий представник географічного детермінізму, так писав про визначення національного характеру кліматичними умовами: "Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів нерішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки" . При цьому, підкреслював Ш. Монтеск'є, можна спостерігати зміну на¬ціонального характеру: "Через зміни клімату: у північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й прямодушності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини. У країнах із помірним кліматом ви побачите народи непостійні у своїй поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на душу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний вчинок, ні на яке виявлення благодушності, всі його схильності набувають пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть терпіти покарання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм здаватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб самим керувати собою" . Отже, Ш. Монтеск'є звернув увагу на те, що народи відрізняються один від одного за характером і намагався встановити причини відмінностей. Але виведення характеру народу з кліматичних умов очевидно є одностороннім. При сумлінніше проведеному дослідженні ми спостері- гатимемо народи, які відрізняються один від одного за характером. Певні народи хоча й живуть в одній кліматичній зоні, але мають різні форми державного правління, різну культуру та релігію, різну психологію. Водночас можна знайти схожі за характерами народи, які живуть на різних континентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зо¬ні можна зустріти поруч як працелюбні й енергійні народи, так і відсталі, пригноблені. Більш того, досвід історії та сучасності свідчить, що такі працелюбні й талановиті народи, як український та російський, були перетворені комуністичним режимом на сіру, безініціативну масу, яка легко піддавалася маніпуляції, — "радянський народ". На жаль, спроби повернутися до теорії географічного детермінізму існують і в наш час, тому так детально ми зупинились на його критичному аналізі. Д. Юм, англійський філософ, сучасник Ш. Монтеск'є, виступав проти теорії географічного детермінізму. Замість географічного детермінізму він висуває іншу теорію, згідно з якою всі розумні істоти, включаючи людину, живуть не відокремлено одне від одного, а тяжіють до спілкування та об'єднання. Люди вступають у контакти, в результаті яких схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому ці схильності, а також звички передаються від однієї групи до іншої. І нарешті, об'єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов'язаних з обороною, торгівлею, управлін-ням, приводять до утворення не тільки спільної мови, спільних схильностей, а й національного характеру. Аналогічні погляди висловлював представник французької просвіти К. Гельвецій. Всякий народ, писав К. Гельвецій у книзі "Про людину", має свій особливий спосіб бачити та відчувати, який і створює його характер. Причому в усіх народів цей характер може змінюватись або раптово, або поступово, залежно від раптових або поступових змін, що відбуваються у формах правління ними та в суспільному вихованні.

Отже, національний характер, за К. Гельвецієм, — це спосіб бачення та відчування, який є характерним тільки для одного народу і залежить, в основному, від соціально-політичної історії (форм правління). Зміна форм правління, тобто соціально-політичних відносин, впливає на особливості національного характеру. Характер народів, вважав К. Гельвецій, особливо змінюється під час переворотів, коли народи переходять зі стану свободи в стан рабства. Тоді народ, який був гордим і сміливим, стає слабким і малодушним; і навпаки — розвиток свободи, демократичне правління сприяє зміні характеру народу в позитивний бік. Отже, незважаючи на те, що інший представник французької просвіти Д. Дідро критикував погляди К. Гельвеція, викладені у доробку "Про людину", зокрема піддав критиці ідею К. Гельвеція про тісний зв'язок характеру народу та форм правління; слід відзначити, що цим мислителем французької просвіти були закладені наукові принципи розуміння сутності національного характеру, такі, як ідея розвитку, соціальної обу-мовленості та рівнозначності народів. Гельвецій також зазначав, що від клімату, ґрунту та повітря не залежить, перебуватиме народ у варварстві або знаходитиметься в розквіті культури. Природа, за К. Гельвецієм, ділила дари порівну. Отже, ідея рівнозначності народів і рас за своїми інтелектуальними здібностями є однією з найяскравіших ідей французького філософа. Ан- тирасистська спрямованість концепції національного характеру К. Гельвеція звучить актуально і в наші дні, її гуманістичне забарвлення свід-чить про значний внесок французького матеріаліста в розробку проблеми рівноправності націй і народів. Безумовно, вчення К. Гельвеція про характер народів значно вплинуло на прогресивну думку ХІХ ст.

2.Серед представників німецької класичної філософії проблемами етносу займались І. Гердер, Г. Гегель, І. Фіхте, І. Кант. І. Гердер підходить до формування національного характеру з точки зору єдності зовнішнього та внутрішнього. Під зовнішнім він розумів кліматичні умови, а під внутрішнім — органічні, зокрема генетичні, особливості. Він відзначає, що генетична сила породила органічні утворення на Землі, а клімат лише сприяє або протидіє цій силі. У зв'язку з цим головну роль в етнічній історії він віддає внутрішнім факторам. У своїй головній філософській праці "Ідеї до філософії історії людства" І. Гердер поставив завдання розглянути рушійні сили розвитку суспільства. Він зробив спробу відповісти на питання про те, чи існують закони розвитку суспільства, чи воно розвивається без певних законів. Крім того, І. Гердер аналізував характери різних народів. Зокрема, значне місце у своєму дослідженні він надає слов'янським народам. Зма-льовуючи національний характер слов'ян, І. Гердер показує важливість їхньої ролі в історичному процесі, їхні працелюбність, миролюбство, милосердя та гостинність. Він зазначає, що слов'яни скрізь освоювали землі, які полишали інші, і вирощували на них хліб, розводили худобу. Слов'яни не намагалися пригноблювати інші народи. Навпаки, історично та географічно склалося так, що впродовж багатьох сторіч вони були об'єктом агресії з боку татаро-монголів та інших племен. Оскільки слов'яни не бажали панувати над цілим світом, наголошує І. Гердер, не мали войовничих царів і готові були платити данину, аби тільки залишили їхню землю у спокої, то чимало народів, а більш за всіх — німці, коїли проти них великий гріх. Але слов'яни не мирилися зі своїм станом, а поставали проти своїх гнобителів, демонструючи мужність та героїзм. Виходячи з особливостей національного характеру слов'ян, І. Гердер оптимістично оцінював історичні перспективи розвитку цих народів. Колесо часу, говорив він, обертається нестримно, і оскільки слов'янські нації населяють найпрекрасніші землі Європи, то коли ці землі будуть упо-рядковані, то й слов'янські народи пробудяться від свого тяжкого сну, скинуть ланцюги рабства, стануть обробляти свої прекрасні землі та відсвяткують на них свої стародавні свята працелюбства й торгівлі (Гердер). Безумовно, І. Гердер не міг передбачити, що слов'янським народам ще доведеться пережити таке лихо, як тоталітаризм і комунізм.

Велике місце в історії етнопсихологічних досліджень мають праці І. Канта. І. Кант один з перших почав вживати такі поняття, як "народ" і "нація", і визначив ці поняття. Народ, за І. Кантом, — це об'єднана у тій чи іншій місцевості велика кількість людей, що становить єдине ціле. Нація — це частина народу, що через спільне походження признає себе об'єднаною в одне громадянське ціле. Кожен народ, вважав І. Кант, має свій характер. Основний прояв національного характеру — це ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Кант визнавав вплив географічного фактора на національний характер, але при цьому стверджував, що клімат і ґрунт, також як і спосіб правління, не є основою характеру народу. Основою ж характеру він вважав ті риси предків, які закріплені генетично і передаються з покоління у покоління. Це доводиться тим, що при зміні місця проживання та форм правління характер народу, як правило, не змінюється — зберігається мова, рід занять, костюми. Значним внеском у народознавство була спроба І. Канта зробити порівняльний аналіз характерів європейських народів — німців, французів, англійців, іспанців, італійців. Причому німецький філософ наряду із сучасниками розглядає як позитивні, так і негативні риси, що властиві кожному з народів. Думка про те, що у національному характері кожного народу присутні як позитивні, так і негативні риси, є тим раціональним моментом, що внесла філософська та суспільно-політична думка Х^П ст. у дослідження цього феномена. Отже, діалектика національного характеру, досліджена І. Кантом, а також ідея К. Гельвеція про рівнозначність народів та ідея єдності культур різних народів, висунута І. Гердером, є важливим внеском у розробку психології етносу. У філософській та суспільно-політичній думці початку ХІХ ст. у зв'язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу формується поняття "дух народу", яке отримало в подальшому всебічне поширення. Це поняття, зокрема, зустрічається у працях представників німецької класичної філософії Г. Гегеля та І. Фіхте. Г. Гегель у праці "Філософія духу" відзначає, що національний характер — це прояв суб'єктивного духу в різних природних умовах, які по суті визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу. Крім того, Г. Гегелем були вирішені деякі методологічні питання. Так, він виступив проти ототожнення понять характеру, стверджуючи, що вони різняться за змістом. Якщо національний характер — це риса національної спільноти, то темперамент — риса індивідуума.

Друга половина XIX ст. — становлення етнічної психології

У другій половині ХІХ ст. настає новий етап становлення етнічної психології як самостійної дисципліни. Цей етап пов'язаний перш за все з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Лебона. Зародилась ідея створення спеціальної науки, що поєднуватиме істо- рико-філологічні дослідження із психологічними. Вона отримала назву "психологія народів", або "етнічна психологія". Початковий задум було викладено у редакційній статті першого номера "Журналу порівняль¬них досліджень мови" (1852), а в 1859 р. Г. Штейнталь разом із М. Лацарусом почали видавати спеціальний журнал "Етнічна психологія та мовознавство". Основним завданням етнічної психології, або психології народів, вважалося дослідження специфічних способів життя та форм діяльності духу в різних народів. Г. Штейнталь і М. Лацарус розрізняли два класи наук: предметом одного з них є природа, предметом іншого — дух. Народна психологія, вва-жали вчені, — це наука про "дух народу", вчення про елементи та зако - ни духовного життя народів. Вона складається з двох частин: абстракт¬ної та конкретної. Конкретна відповідає на запитання: "Що таке народний дух і які його елементи та закони?"; вивчає закони, які необхідні для всіх народів, і називається народно-історичною психологією. Практична — описує та характеризує окремі народи і називається психологічною етнологією. Джерелами знань про народний дух є мова, міфи, релігія, мистецтво, традиції та обряди, а також історія народу в цілому.

Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони першими спробували побудувати систему етнічної психології як науки. Концепцію "народного духу" розробляв також французький соціолог Г. Лебон у праці "Психологія народів і мас", у якій історія держав розглядається як наслідок характеру народу, який називає "психічним складом". Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтере¬сів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через елементи цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу. Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних народів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівнозначність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки європейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначнос- ті народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та расизму. Засновником "школи народів" і вченим, який здійснив значну розробку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Його праці, зокрема "Проблеми психології народів" послужили поштовхом до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія великих соціальних груп. У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно також детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт, це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв' язок і взаємодія, котра вивчає нові, специфічні явища та закони. Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виника¬ють при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа — це зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, за-гальні уявлення та почуття. Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретно- історичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова народу, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи — почуттям; звичаї — волі в індивідуальній психології. Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та індивідуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів — це самостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча вона користується послугами останньої, але й сама значно допомагає індивідуальній психології. Отже, в ХУШ-ХІХ ст. у дослідженнях європейських мислителів значне місце посідають проблеми етнічної психології. Зокрема, багато видатних умів хвилювала проблема своєрідності духовного стану на¬родів. Особливо плідною в цьому напрямі була школа "психології на¬родів". Становлення етнічної психології як науки пов'язано з діяльністю представників саме цього напряму: Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вунд- та, Г. Лебона, а також послідовників цієї школи в Росії — М. Ланге, Г. Челпанова, В. Бехтерева.

3.Основні напрями розвитку сучасної етнопсихологічної науки

 Серед основних напрямів розвитку сучасної етнопсихології Ю. Пла¬тонов і Н. Платонова виділяють такі:

1)     вивчення особливостей національного характеру;

2)     співвідношення норми та патології у різних культурах;

3)  значення раннього досвіду дитинства для формування як особистості, так і національного характеру. Слід зазначити, що коли йде мова про вивчення національного характеру, то залишається поза увагою те, що, крім націй, є й інші етнічні групи, тому більш коректно було б говорити про етнічний характер.

Крім того, до проблем етнопсихології по-різному підходять представ¬ники різних психологічних теорій. Зупинимось на характеристиках деяких із цих теоретичних підходів.

1. Значне місце в етнопсихології посідає психоаналітичний напрям, що базується як на ортодоксальному фрейдизмі, так і на неофрейдизмі, в руслі якого працювали Е. Фромм, Е. Еріксон, Г. Деветро. Причому в працях останнім часом спостерігається еволюція психоаналізу від аналізу психопатології особистості до позитивного полюсу — аналізу повноцінної особистості, що спрямована на реалізацію своїх потреб і здібностей. Прикладом тут може бути праця Г. Деветро "Етнопсихоаналіз". У рамках неофрейдизму А. Бандура розглядає природу агресивності під нетрадиційним кутом зору. Він вважає, що агресивний, емоційний стан — це явище, яке має етносоціальне походження.

2. Інший напрям західної етнопсихології пов'язаний з вивченням особистості в різних культурах. Представники цього напряму — Р. Липтонду, А. Інкелес та інші вводять поняття "модальної особистості". За їхнім визначенням, модальна особистість — це певний тип особистості, до якого належить найбільше дорослих членів певного суспільства. Тобто модальна особистість — це типовий представник того чи іншого народу. Дослідники вважають, що таких модальних особистостей в одної нації може бути кілька. Таким чином, в етнопсихології з' явилася концепція мультимодальної нації, що дає змогу створювати характеристику нації не як особистості, а як колективу. Американський етнопсихолог Дж. Хоніман у рамках такого підходу пропонує поняття ідеальної особистості. Ідеальна особистість, за Дж. Хоніманом, має ціннісні орієнтації, що є оптимальними для передачі наступним поколінням. Всередині етнічної спільноти може бути кілька типів ідеальної особистості, які різняться за статтю та соціальним статусом.

3. Найзначнішим за кількістю досліджень є інтеракціоністський або соціально-психологічний напрям. У рамках цього напряму значна увага приділяється вивченню етноцентризму, расизму, націоналізму. Представники цього напряму зазначають, що існування етносу залежить від усвідомлення його членами своєї групової єдності та несхожості на інших, від стійкості етнічної самосвідомості, від сили "етнічного тяжіння". Важливим у рамках соціально-психологічного напряму є дослідження проблем зміни етнічної самосвідомості, етнічної належності, припинення існування етносу, розчинення однієї етнічної спільноти в ін¬шій. Зміна етнічної свідомості може відбуватись тільки за умов міжетнічної взаємодії, тому остання теж потребує детального вивчення. Крім того, представники цього напряму досліджують такі проблеми, як етнічна ідентифікація, етноцентризм, етнічні установки та ролі.

Відродження вітчизняної етнопсихології

Відродження вітчизняної етнопсихології почалось у 60-х роках ХХ ст. у зв'язку з дискусією, що розгорнулася на сторінках журналу "Вопросы истории" щодо національного питання. Дискусія була присвячена проблемам нації. Уточнювався предмет етнопсихології, її кате¬горійний апарат й окремі експериментальні методики. Нарешті було знято табу з етнопсихологічних досліджень. Але, незважаючи на це, розробка проблем етнопсихології рухалася досить мляво. Теоретичні праці в основному були присвячені критичному аналізу зарубіжних концепцій етнопсихології, а також дискусіям про категорійний апарат етнопсихології. Дослідження 70-90-х років порушили такі питання:

•        до якої дисципліни належить етнопсихологія: до етнографії (С. Арутюнов, А. Решетов), до соціальної психології (І. Кон, В. Козлов, Л. Дробіжева) чи до загальної психології (Г. Старовойтова);

 •    що є предметом дослідження етнопсихології: психічний склад етносу; національний характер чи вивчення окремих рис та особливостей психіки людей, які утворюють етнос;

•        якою має бути логіка досліджень: чи спочатку шукати відповідь на питання про існування психічних відмінностей між народами, про те, як вони проявляються та як їх досліджувати, а вже потім визначати поняття "психічний склад", "національний характер", чи, навпаки, йти від цих понять;

•    як застосувати теорію діяльності О. Леонтьєва та його концепцію єдності психічної та практичної діяльності для пояснення психічної своєрідності етносу й причини психічних відмінностей між різними етносами. Особливого піднесення дослідження у сфері етнопсихології набули в останні роки. Це пов'язано, з одного боку, із загостренням міжетнічних стосунків після розвалу СРСР, що, у свою чергу, викликало нагальну по¬требу у психологічних розробках етнічної проблематики, а з іншого — з початком політичної гласності, що зняла офіційні та неофіційні заборони з етнопсихологічних досліджень. З арени історії зійшла міфічна нація — "радянський народ", а на її місце прийшли реальні нації та народи з їх реальними та непростими проблемами. Отже, зараз триває реальне відродження етнопсихології: робляться спроби окреслити основні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, починає формуватися власний методичний апарат вітчизняної науки, проводяться етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни. За останні роки стрімко зросла кількість дослідників, які вивчають проблеми етнопсихології, збільшується потік публікацій, виходять спеціалізовані збірники та посібники, викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах, проводяться тематичні конференції, відкриваються перші лабораторії для вивчення проблем етнопсихології.

Сучасний стан розвитку етнопсихології

Етнопсихологічні дослідження активізувалися в 70-х рр. XX ст. Науковці (Л.М. Дробіжева, І.С. Кон, Г.В. Старовойтова та ін.) висловили думку про відсутність понятійного апарату етнопсихології, суперечливість у визначенні певних етнопсихологічних категорій, акцентуючи увагу на прямому зв'язку етнопсихології з соціальною психологією, етносом і нацією.

У вітчизняній етнопсихології 70-90-х рр. точилися дискусії навколо таких питань:

1)що є предметом вивчення етнопсихології (психічний склад населення, спільність національного характеру чи з'ясування окремих сторін психіки представників певного етносу);

2) якою повинна бути логіка етнопсихологічних досліджень; 3)як необхідно застосовувати теорію діяльності О.М. Леонтьєва, концепцію єдності психіки та діяльності з метою об'єктивного пояснення психічної своєрідності певного етносу, чинників психічних відмінностей у представників різних етносів.

У сучасній етнопсихологічній науці виділяють декілька напрямків ЇЇ розвитку:

- порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, мовлення та емоцій;

- культурологічні дослідження, метою яких є з'ясування особливостей символічного світу, ціннісних орієнтацій та культури різних етносів;

- дослідження етнічної свідомості та національної самосвідомості;

- вивчення етнічної специфіки соціалізації дітей.

У руслі сучасного культурологічного підходу до вивчення проблеми етнічної свідомості здійснюється психологічний аналіз таких її компонентів: міфів, легенд, історичних текстів, зразків матеріальної культури, усної народної творчості (В.Я. Пропп, Г.Д. Гачев, В.М. Топоров, Б.О. Рибаков, М.Ю. Савельсва), знань, ідей, сукупності думок, переконань, вірувань, буденних форм свідомості (О.В. Улибіна), настанов народної педагогіки та ін.

Когнітившій підхід до дослідження проблеми етнонаціональної свідомості й самосвідомості представлено з'ясуванням смислу таких їх структурних компонентів, як:

- етносоціальні уявлення про культуру, мову, територіальну належність, державність народу, етнічна ідентичність, усвідомлення інтересів власного народу (К.В. Коростеліна, В.П. Левкович, Н.Г. Пєшкова та ін.);

- етнічний образ, установки, переконання, стереотипи, упередження, забобони (Л.М. Дробіжева, Г.В. Старовойтова, О.В, Улибіна);

- цінності та ціннісні орієнтації, психічні універсали (Г.У. Солдатова).

Дослідження російської вченої, етнопсихолога Т.Г. Стефаненко присвячено різноманітним аспектам проблеми етнічної ідентичності, особливостям етнічної соціалізації підлітків та психології міжетнічних відносин.

Відомий вірменський психолог A.A. Налчаджян досліджує проблеми міжетнічних відносин, національних стереотипів і символів, етнозахисних механізмів, етноцентризму, національної й етнічної самосвідомості та їх структури.

Вітчизняна дослідниця, соціолог М.І. Пірен поєднує філософський, психолого-педагогічний, історичний та народознавчий підходи з метою розкриття особливостей характеру, ментальності, мови, екології, культури, шлюбно-родинних стосунків етносів, зокрема, українців.

Сучасна українська дослідниця О.М. Лозова вивчає психосемантичну структуру етнічної свідомості, а саме її перцептивні, рефлексивні та категоріальні компоненти. Вона провела психосемантичну реконструкцію первинних структур свідомості давніх східних слов'ян: досліджено оцінність, емоційність, реактивність, просторову й часову категоризації світу. Вченою окреслено межу між своїм і чужим у семантиці різнокультурних об'єктів, виявлено етнокультурну і соціокультурну детермінованість сприймання цих об'єктів східними слов'янами.

Процес відродження та розвитку етнопсихологічної науки триває й донині.

4. Етнопсихологічні дослідження в Росії та Україні

Питання національних особливостей власного народу детально розглядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-політичних діячів другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Інтерес до етнічних проблем у Російській імперії обумовлювався як її багатонаціональ- ністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох континентів. Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спостерігається в роботах В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського. Серед українських філософів, письменників і суспільних діячів проблеми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Грабовський, С. Подолинський, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримович, П. Юркевич. Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психології етносу, значне місце посідають так звані революційні демократи, тобто та частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштована до царської влади.

Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх народів, з одного боку, а з іншого — висловлював думку про те, що за властивостями характеру представники панівних класів більш схожі один на одного, аніж на селян своєї країни. Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив критичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він відзначав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру того чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер. Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспанцями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоювати Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за¬войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншого — роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби проти загарбників. Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили слов'янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку російського народу, на так званій руській самобутності. До слов'янофілів належали: О. Хом'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Са- марін. Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх працях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв. У книжці Н. Данилевського "Росія та Європа" центральною є ідея про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше на¬пише про те, що книга Н. Данилевського "Росія та Європа" справила на нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами, напише про винятковість російського народубогоносця. Навіть між російським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є тільки православ'я. У цей же час (наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.) в Україні теж активно досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, філософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський. М. Костомаров у праці "Дві руські народності" писав про те, що на національний характер впливає як географічне положення, так й істо¬ричні обставини. У зв'язку з цим різноманітний етнічний склад населен¬ня України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності. У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща, не давали цілісної характеристики україн-ській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запро¬понував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології. На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був національний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропонував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких працях, як "Думка та мова", "Мова і народність", "Про націоналізм", він розглядає поняття "народність" як таке, що відрізняє один народ від іншого, тобто становить його національну своєрідність. О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних відмінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогресу в житті суспільства. Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Куликовського "Психологія національності", в якій автор визначає механізми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої половини ХІХ ст., можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась на три групи: 1) дослідження національного характеру народу або певної нації; 2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки; 3) дослідження проблем національної самосвідомості .

. Етнічна психологія 20-30-х років XX ст. у Росії та її дискредитація

У радянській Росії проблемами етнопсихології у 20-30 роки ХХ ст. займались Г. Шпет, В. Бехтерев, Л. Виготський, А. Лурія. Велика увага приділялась питанням предмета і методів етнопсихології. Значний вклад у розвиток етнічної психології зробив видатний російський філософ Г. Шпет, який в 1920 р. організував у Московському університеті кабі-нет етнічної психології, а в 1927 р. видав книжку "Вступ до етнічної психології". Г. Шпет вважав, що етнічна психологія має бути описовою, а не пояснювальною наукою. Це означає, що етнопсихологія повинна запозичити в етнології класифікацію соціальних явищ і ставити запитання на кшталт: "Як те чи інше явище переживається народом?", "Що він любить? Чого боїться? Кого шанує і перед ким схиляється?". Г. Шпет значно розвинув ідеї своїх попередників — Х. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта. Г. Шпет першим у Росії почав викладати курс етнічної психології. У 1920 р. він організовує при Московському університеті перший в країні кабінет етнопсихології, який було закрито після звільнення Г. Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Цьому талановитому досліднику так і не вдалося розвинути свої ідеї до кінця через політичні переслідування та загибель 1937 р. Прийнятнішим для репресивної радянської системи був підхід до етнопсихології В. Бехтерева, який не визнавав поняття "народна душа", "народні почуття", "народний дух". Він вважав, що психологію народів повинна вивчати колективна рефлексологія, для якої вивчення міфів, звичаїв, мови є непотрібним. А необхідним для етнопсихології він вважав визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій. Наприкінці 20-х років ХХ ст. проблеми етнопсихології почали розроблятися культурно-історичною школою, яку очолював видатний психолог Л. Виготський. Предметом етнічної психології, на думку представників цієї школи, є вивчення соціально-історичного розвитку поведінки етносу. Говорячи про етнічну психологію, Л. Виготський мав на увазі перш за все так звану "психологію примітивних народів", тому необхідним вважав проведення порівняльного аналізу психічної діяльності "культурної людини" та "примітиву" за допомогою кроскультурного аналізу. Він вважав, що потрібно проводити перш за все міжетнічні порівняльні психологічні дослідження представників "традиційних" і цивілізованих суспільств. Інструментальний метод є основним, на думку Л. Виготського, в етнопсихології і полягає він у дослідженні психологічних інструментів, що опосередковують психічну діяльність. Наприклад, культурні знаки (це перш за все мова, а потім — мистецтво, релігія, побут) є своєрідними інструментами, за допомогою яких одна людина діє на іншу, але водночас формує і власний внутрішній світ. На основі теорії інструментального методу Л. Виготським наприкінці 20-х років ХХ ст. була розроблена науково-дослідна програма з педології національних меншин. Замість традиційного тестування Л. Вигот- ський пропонував у центр досліджень поставити вивчення національного середовища, його структуру, динаміку та все те, що визначає етнічну своєрідність психічних процесів. Крім того, психіку дітей національних меншин Л. Виготський пропонував вивчати не в порівнянні з психікою "стандартної" дитини, а на основі порівняльного аналізу з психікою дрослого тієї ж етнічної групи і який належить до того ж самого культурного середовища.

Експериментальне підтвердження ідей культурно-історичного підходу Л. Виготського було здійснено його учнем О. Лурія у 1931-1932 рр. в Узбекистані. Результати досліджень показали, що зміна суспільно-істо¬ричної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних змін психічних процесів узбеків — сприймання, мислення, уяви. Але матеріалам цієї експедиції поталанило побачити світ тільки через 40 років. У 30-ті роки ХХ ст. почалися гоніння на психологічну науку, апогеєм яких стала постанова "Про педологічні збочення у системі Наркомпросу". Не допомогли тут покаянні публікації Т. Баранової, С. Балабуєва та ін. "Питання конструювання національного тесту", яка відрізнялась підкреслено компартійною фразеологією. Зокрема, у ній проголошувалось, що "тест повинен бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом та національним за формою". Автори статті закликали до не¬щадної боротьби з виявами лівого та правого ухилів у конструюванні тестів, критикували свої попередні праці. Але такі публікації вже не могли зупинити вигнання психології взагалі та етнопсихології зокрема з наукової арени, оскільки ці науки могли стати на перешкоді тоталітарному режимові, проголошуючи свободу та унікальність кожної особистості. Поряд з іншими галузями психологічної науки етнопсихологія була засуджена як "буржуазна" наука і такою вона залишалась дуже довго. Ще у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія визначається як одна з гілок буржуазної психології. І хоча поступове повернення до проблем етнопсихології стало поміт¬ним вже в 60-ті роки, розквіт досліджень у цій сфері почався тільки після розпаду СРСР, коли стало зрозуміло, що єдина нація — радянський народ — так і не стала реальністю.