Статичні характеристики етносу.

Статичні характеристики етносу.

Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації

Ментальність та її компоненти Ментальність — поняття відносно нове в науці. Воно увійшло в нау¬кову сферу в середині 50-х років ХХ ст. завдяки дослідженням французьких учених Ж. Люб'є і Р. Мандру. Останнім часом це поняття стало дуже популярним і широковживаним. Терміном "ментальність" визначають певні соціально-психічні явища, тому, зазначає Л. Красавін, можна говорити про ментальність притаманну певній епосі, оскільки ментальність відображає духовний світ людини чи соціальної спільності, епохи або етнокультури. Отже, категорія "ментальність" дає змогу аналізувати національний характер людей в етнічному контексті. Етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, в системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання, у співвідношенні магічних і технологічних методів впливу на дійсність, у формах взаємин між людьми, в сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо. Таким чином, якщо йдеться про якусь психологічну рису етносу або особливість його поведінки, можна почути, що "це закладено в нашій ментальності" або "це не відповідає нашій ментальності". Отже, можна дати таке визначення поняття "ментальність": Ментальність — це цілісний вираз духовних спрямувань, що не зводяться до суми суспільної свідомості (релігії, науки, мистецтва тощо), а є специфічним відображенням дійсності, зумовленим життєдіяльністю народу в певному географічному і культурно-історич¬ному середовищі етносу. Таким чином, ментальність — важливий етнопсихологічний фено¬мен, і саме вона виступає інтегральною етнопсихологічною ознакою особистості, народу, нації.

Ментальність розглядають як систему, що створена трьома компо¬нентами — емоційним, пізнавальним і поведінковим. Емоційний (емотивний) компонент ментальності складається з емоційних станів і переживань. Емоційний компонент дає певний енергетичний заряд ментальності, стимулює пізнавальну та поведінкову діяльність, мотивує її певним чином. Пізнавальний (когнітивний) компонент ментальності складається зі знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, які є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (навчання). Пізнавальний компонент ментальності значною мірою дає змогу орієнтуватися народові в певних історичних ситуаціях. Поведінковий (конативний) компонент — це той компонент, що ви¬ражається у діях, вчинках етносу. Завдяки поведінковому компоненту реалізуються ціннісні орієнтації етносу. Отже, етнічна ментальність — це цілісна система образів, уяв¬лень, ціннісно-смислових утворень і "своєрідних правил життя", що стимулює і регулює найдоцільніший у цих культурних і природних умовах тип поведінки. Типові психологічні риси етносуб'єктів, що зафіксовані в їхній ментальності, є водночас і своєрідними "мітками" того природного і соціального середовища, у якому вони сформувалися. Саме етнічна ментальність стає на сучасному етапі відносно самос¬тійним і навіть визначальним соціально-історичним фактором, що зумовлює не тільки процеси етногенезу, а й суспільно-політичні процеси в державі.

. Поняття про національну ідею та шляхи її реалізації Найяскравішим виявом ментальності народу є його національна ідея. Історія свідчить, що всі стабільні та могутні нації, що існували в мину¬лому або існують сьогодні, мають ідеал-ідею, що глибоко укорінена в ду¬ші людей, в їхні характери. Наприклад, в американців — це свобода осо¬бистості — "живи вільним або умри"; в англійців — аристократизм, по¬рядність; у німців — упорядкованість; у французів — вишуканість; в іта¬лійців — повнокровність, емоційна насиченість; в японців — філігранна довершеність в усьому. Кожна домінуюча ідея має під собою шар конкретизуючих і розвива¬ючих ідей — цінностей. Тут слід зазначити, що український етнос існує з давніх-давен, але Україна як самостійна держава з'явилась не так давно. Отже, як іншим державам потрібна своя національна ідея, так і Україні — як державі та суспільству — потрібна своя національна ідея як інтегруюча та мотиву¬юча сила, як основа патріотизму нації. Досвід історії показує, що тільки наповнення національного ідеалу високими загальнолюдськими цінностями і тверда воля втілювати свій ідеал у реальне життя — необхідна та першочергова умова всілякого прогресу та процвітання народів. Що ж означає поняття "національна ідея"? Поняття національної ідеї:

 • по-перше, включає в себе певний світогляд, що характерний для нації;

•по-друге, служить відбитком особливостей національного суспільства;

•по-третє, спирається на символи, які дають змогу оптимально висвітлювати кращі якості нації та стимулювати її розвиток. Учені та політики, яких у наш час дуже хвилює проблема реалізації української національної ідеї, наголошують на важливості її втілення в життя. Але вони також застерігають, що національна ідея не повинна будуватись на суб'єктивних, фантастичних уявленнях, ілюзіях. Дія ж під впливом ілюзій може призвести до катастрофи. Національна ідея, як основа патріотизму, має бути справді національною, а не вузькоетнічною. Вона повинна бути зрозумілою широким ко¬лам представників певної нації. Зараз в Україні проходить процес самоідентифікації нації, яка формується з різних етносів. Від успіху або поразки цього процесу буде залежати існування нашої держави. Тому й пропонується нашими вченими- патріотами та політиками національна ідея, у якій би виражалось бажан¬ня створити потужну, демократичну та цивілізовану державу.

Але проголошення національної ідеї ще не означає її впровадження. Як уже зазначалось, національна ідея є відбитком певних особливостей громадського суспільства, тому потрібні зусилля в державному масштабі, які б привели до певних зрушень у побудові нової держави. У свою чергу, успіхи в державному будівництві впливатимуть на світогляд нації та формуватимуть її патріотизм — основу національної ідеї.

4.Радянська концепція етногенезу, що ґрунтувалася на марк¬систському вченні про суспільно-економічні формації і теорію класової боротьби, виглядає чи не найбільш «стрункою» і зрозумілою, її наріжним положенням є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості): у первіснообщинній формації склалися рід і плем'я; при рабовласницькій та феодальній — народність; при капіталістичній – нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Побудована на штучних теоретичних постулатах та ідеологічних догмах, ця схема переповнена внутрішніми суперечностями. Зокрема, двом різним класовим формаціям (рабовласницькій та феодальній) чомусь мав відповідати один тип етнічної спільноти — народність, а нація відразу оголошувалася «історично відносним» та «реакційно-консервативним» явищем, тому вона повинна була поступитися вже насправді примарливому та надетнічному утворенню — «все-людському братерству» тощо. Сама практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим фактором суспіль¬ного розвитку та найвиразнішою ознакою виокремлення (ідентифікації) людських спільнот та окремих соціумів.

Соціокультурна концепція Ю. Бромлея загалом не виходить за межі марксистсько-ленінського вчення, проте вона не є суцільно заідеологізованою, оскільки вміщує низку теоретичних розро¬бок, важливих для розуміння феномена етносу та етногенезу.

Ю. Бромлей обґрунтував соціокультурний (соціоісторичний) підхід до проблеми етногенезу. Він розглядав етнічні утворення як соціаль¬но-історичні категорії, доводячи, що їх виникнення та форму-вання зумовлюється не біологічними законами природи, а спе¬цифічними законами розвитку людства. Маючи єдині біологічні ознаки, людство розпадається на етноси, відмінності між якими визнача-ються, насамперед, особливостями соціальної організації.

Для обґрунтування своєї теорії Ю. Бромлей висунув два базові поняття — «етнос» і «етнікос», які у «широкому» та «вузь¬кому» значеннях розкривають природу етнічних утворень. Під етносом він розумів особливий тип соціальної групи, форму колективного співжиття людей, здатну до багатовікового існу¬вання завдяки самовідтворенню. Це доволі абстрактне форму¬лювання конкретизувалося чіткішим визначенням етнікоса як історично сформованої на певній території сукупності людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що зафіксовано у самоназві (етнонімі).

У літературі з проблем етнічного розвитку широко викори¬стовується запроваджене Ю. Бромлеєм поняття «етносоціальний організм» («есо»), яке відображає взаємозв'язок етнічного та соціально-економічного факторів, а також соціоісторичну етапність розвитку етносу. Заперечуючи роль біологічного фак¬тора в етнотворенні, він доводив, що й ендогамія зумовлена не стільки природними, скільки суспільними явищами (звичаї, мова, релігія тощо). Вчений правильно розумів природу людсь¬ких рас, але, виходячи зі своїх соціологізаторських принципів, заперечував, що «расова єдність» є обов'язковою ознакою етні¬чної спільноти.

Біосоціальна концепція етногенезу ґрунтується на поєднанні соціально-історичних та біологічних (популяційних) чинників. Еволюція виду Homo sapiens ніколи не припинялась, але перейшла зі сфери філогенезу в етногенез. (Філогенез – історія розвитку живих організмів, він перебудував біологічну природу і зовнішні антропологічні риси людини).

Кожен етнос, як і будь-яка біологічна популяція, має ареал поширення і складні зв’язки з навколишнім природним середовищем. Найповніше це проявляється у господарсько-культурній історії, побуті та етнічній свідомості. Все це вимагає розглядати етногенез як сукупність господарських, культурних, історичних та природних процесів (повільних і непомітних чи вибухових і стрибкоподібних).

На початковому етапі людської історії расогенез і етногенез були нерозривно пов’язані з антропогенезом і проходили паралельно. Ранній етап етногенезу пов’язується з появою екзогамних доплемінних етнічних груп епохи палеоліту. Їх об’єднували традиції виготовлення знарядь праці, спільна мова, первісна самосвідомість, протиставлення себе чужим.

В післяльодовикову епоху (мезоліт) формуються протоетноси – групи рухливих племен, що складали діалектну і культурну спільність, були пов’язані кровною спорідненістю, дружніми зв’язками, обрядами, звичаями – тобто мали етнічну самосвідомість.

В епоху неоліту – енеоліту, при переході до виробляючого господарства, виникненні постійних поселень формуються розширені соціальні групи -етноплемена, що мають етнічну територію, мову, самосвідомість, самоназву, свята і обряди.

З епохи неоліту ендогамія визначає межі всіх сформованих етнічних спільнот від племені до сучасних етнонацій. Вона посилювала кровну спорідненість та культурно-побутову єдність членів племені.

Винайдення металів, технічні досягнення, соціально-економічні та політичні перетворення, швидке зростання населення та ін. зумовили формування складних територіальних соціально-політичних спільнот у вигляді союзів племен і ранньодержавних утворень. Тривале співіснування в межах одного політичного утворення, спільність економічних інтересів, переважання шлюбної та соціально-економічної ендогамності поступово посилювало єдність племен і перетворювало їх у складні етнотериторіальні спільноти – етноси.

Енергетична концепція етногенезу Л. Гумільова

Автор концепції виходить з того, що поверхня землі кілька разів за тисячоліття потрапляє під дію короткочасних спалахів особливого космічного випромінювання. Воно викликає мутацію того гена людини, який відповідає за сприйняття організмом енергії зовнішнього світу. Такі спалахи і мутації людського гена спричиняють пасіонарний поштовх (від лат.passio. patior – ак­тивність, пристрасність, жертовність, чуттєвість).

Річ у тім, що досліджуючи тритисячолітній період в житті Землі – інтер­вал з XII ст. до н.е. до XIX ст. н.е. («від падіння Трої до поразки Наполеона»), – Гумільов звернув увагу на те, що в цей період етноси виникали не рівномірно й поступово, а спорадично й безладно (“спалахами”), певни­ми групами в різних регіонах (за образним висловом автора, “складаєть­ся враження, ніби час од часу хтось шмагає батогом земну кулю” і на місцях “рубців” виникають нові етноси). Ці смуги шириною близько 300 км мо­жуть простягатися як у меридіанному, так і в широтному напрямку. Вони виникають не часто (2-3 рази на тисячоліття; зокрема, протягом згадано­го тритисячолітнього періоду Гумільов нарахував дев'ять таких смуг) і майже ніколи не проходять через одне й те саме місце.

Що ж це за смуги і як вони виникають? За гіпотезою Гумільова, вони мають космічне походження. Так, визначивши час виникнення цих “смуг”, дослідник порівняв знайдену послідовність з даними американсь­кого астронома Дж. Едді, який, вивчивши діяльність Сонця, побудував графік сонячної активності за 5 тисяч років. Виявилося, що час появи «смуг» хронологічно збігається з мінімумами сонячної активності, або з періодами її зниження. На підставі цих даних Л. Гумільов висловив таку гіпотезу: в період зменшення сонячної активності знижуються захисні властивості іоносфери й окремі кванти чи пучки космічного випромінювання досягають земної поверхні. Тобто, на думку автора, згадувані “смуги” – це місця на земній поверхні, куди падає потік жорсткого випромінювання з Космосу в час найнижчої сонячної активності.

Потік космічних променів спричинює, в свою чергу, процес мутаге­незу на уражених територіях. Внаслідок мікромутацій у певної кількості осіб (не у всієї популяції) виникає ген пасіонарності, який не впливає на анатомію чи фізіологічні процеси, а деформує лише стереотип пове­дінки. Пасіонарна ознака є рецесивною генетичною ознакою, яка дає змогу особам, що мають ген пасіонарності – пасіонаріям – абсорбу­вати біохімічну енергію із зовнішнього середовища, що фенотипно про­являється у вигляді підвищеної активності й гіперпрацездатності. Отже, пасіонарність має енергетичне походження, а на психічному рівні ця гіперенергія може проявлятися в різних формах залежно від місця, епо­хи, попередніх норм і стереотипів поведінки тощо. Цієї енергії виста­чає на те, щоб подолати інерцію старих стереотипів поведінки й запро­вадити в життя нові, що, як вважає Гумільов, і є головною ознакою народження нового етносу.

Пасіонарність не є корисним надбанням для особи та її близьких, бо вона пов'язана з гальмуванням інстинкту самозбереження у її носіїв. Тому ознака, як шкідлива, не затримується довго в популяції, а від­браковується природним добором. З кожним поколінням кількість осіб, які мають ген пасіонарності, зменшується. Етногенез, за Гумільовим, це поступова втрата системою пасіонарності. І якщо графічно соціогенез описується традиційно спіраллю, то етногенез – спеціальною кривою зміни пасіонарної напруги етнічної системи, яку автор зображує у виг­ляді кривої “згоряння ватри”, “вибуху порохового складу” чи “в'янучо­го листя”.

Поява певного числа об'єднаних спільною метою пасіонаріїв на території з достатньо різноманітними ландшафтами може ста­ти пусковим механізмом появи нового етносу. Пасіонарний по­штовх спричиняє бурхливий процес етногенезу, що триває 130-160 рр. і завершується виникненням нового етносу з новими поведінковими і культурними стереотипами. Створювані пасіонаріями нові поведінкові стереотипи передаються міжпоколінними зв'язками від пращурів до нащадків наслідуванням і навчанням. Після пасіонарного поштовху етнос проходить кілька закономір­них фаз свого розвитку і буття. Повний цикл життя етносу три­ває близько 1500 років, якщо етнос не гине раніше під дією зов­нішніх причин.

 Пасіонарна теорія етногенезу – історико-етнологічна теорія Льва Гумільова, яка описує історичний процес як взаємодію та розвиток етносів з утворюючим ландшафтом та іншіми етносами. Була опублікована у вигляді статей в рецензованих часописах і депонирована як рукопис "Етногенез і біосфера Землі" в ВІНІТІ, пізніше - як монографії у видавництві ЛДУ (1989 р.) Теорія Гумільова визначає і описує визначення етносу (точніше, три види етнічних систем), вводить поняття пасіонарності, описує типові процеси етногенезу і взаємодії етносів.

Етнічні системи є одночасно:

- біологічно обумовленими співтовариствами людей, подібні левиним прайдам або мурашникам,

- формою пристосування людей до ландшафту,

- взаємно комплементарними групами людей, які усвідомлюють свою єдність і протиставляють себе іншим етнічним системам,

- групами людей з подібним стереотипом поведінки,

- групами людей, які мають загальне походження і синхронну історію,

- стійкими еволюціонуючими системами,

- ієрархичними структурами.

Етнічні системи, у загальному випадку, не є наступними єдностями: мовними, релігійними, культурними, юридичними, хоч і можуть ними бути.

Розрізняють такі види етнічних систем, за ступенем зниження рівня етнічної ієрархії: суперетнос, етнос, субетнос, конвіксія і консорція. Етнічна система є наслідком еволюції етнічної одиниці нижчого порядку або деградації системи вищого; вона знаходиться у системі вищого рівня та вміщує у собі системи нижчого.

Суперетнос – найбільша етнічна система. Вона складається з етносів. Загальний для суперетносу стереотип поведінки є світосприйняттям його членів і визначає їх ставлення до фундаментальних питань життя. Приклади: російський, європейський, римський, мусульманський суперетноси.

Етнос – етнічна система нижчого порядку, зазвичай, у побуті звана народом. Члени етносу об’єднані загальним стереотипом поведінки, мають певний зв'язок з ландшафтом (місцем розвитку етносу), і, зазвичай, мають релігію, мову, політичний і економічний устрій. Цей стереотип поведінки зазвичай називається національним характером.

Субетнос, конвіксія і консорція – частини етносу, зазвичай жорстко прив’язані до конкретного ландшафту й пов’язані загальним побутом або долею. Приклади: помори, старообрядці, козаки.

Етнічні системи вищого порядку зазвичай існують довше, ніж системи нижчого. Зокрема, консорція може пережити своїх засновників.

Субетнос – етнічна одиниця в структурі етносу, що займає проміжне становище між мікроетнічною одиницею (людиною, родиною, консорцією – носіями етнічності) та етносом, існування якої пов’язано з усвідомленням групових особливостей тих або інших компонентів культури.

Субетнічні утворення формуються на базі конвіксій – достатньо усталених груп людей, позначених єдністю побуту та родинними зв’язками, котрі, у свою чергу, виростають з консорцій – недостатньо ще стійких утворень, але об’єднаних однією історичною долею. До числа консорцій (буквально об’єднаних долею) можна віднести дружини, банди, артілі, гуртки, секти, ватаги. Усталені консорції перетворюються на конвіксії (прикладом чого можуть бути чумацтво, козацтво та ін.), а уцілілі конвіксії – на субетноси (скажімо черкаси, севрюки, козаки).

Субетноси становлять головну етноутворюючу одиницю, призначення якої – підтримувати шляхом внутрішньо-етнічного неантагоністичного суперництва етнічну цілісність, особливо необхідну на такій стадії етногенезу, як зародження етносу. Існує закономірність: спрощення етнічної структури до одного субетносу призводить до деградації етносу або ж до його руйнації, у той же час надмірне ускладнення етнічної структури веде до певної сепарації частини субетносів та етнографічних груп. Прикладом останнього процесу можуть бути черкаси і севрюки, що розчинилися в українському етносі в XVII-XVIII ст.

Конвіксія – група людей з однохарактерним побутом та спільним місцем проживання, існуюча протягом кількох поколінь.

Приклади конвіксій – сільські громади, середньовічні квартали ремісників, дрібні племена.

Консорція – група людей, об’єднаних історичної долею, часто ефемерно на короткий час.

Лев Гумільов про консорції: “До цього розряду входять гуртки, артілі, секти, банди та інші нестійкі об’єднання. Найчастіше розпадаються, а часом зберігаються терміном на кілька поколінь. Тоді вони стають конвіксіями”. Приклади консорцій – землепрохідці, наприклад, козаки, котрі підкорили Сибір чи пілігрими, котрі заснували Массачусетс.

У широкому значенні, пасіонарність – спадкова кількісна характеристика, визначаюча здатність індивіда (і групи індивідів) до понадзусиллям, понаднапруги.

Рівні пасіонарності: базова класифікація:

- Пасіонарність вища за норму (“пасіонарність” у вузькому значенні) проявляється у поведінці як підприємливість, готовність нести жертви заради ідеалу, бажання і можливість змінювати світ, зокрема, свій ландшафт. Висока пасіонарність є рецесивною ознакою.

- Пасіонарність на рівні норми (гармонійність) означає, що її носій перебуватиме у рівновазі з навколишнім середовищем.

- Пасіонарність нижче норми (субпасіонарність) означає схильність до ледарства, пасивності, паразитизму і зрадництва.

Детальна класифікація:

Л. М. Гумільовим була запропонована і більш тонка класифікація за ознакою пасіонарності, що включає дев’ять її рівнів.

Вищий – шостий, жертівний, людина не вагаючись готова пожертвувати власним життям. Прикладами таких особистостей є Ян Гус, Жанна д'Арк, Протопоп Авакум,Олександр Македонський,  Аятола Хомейні.

Трохи нижче лежить п’ятий рівень – прагнення ідеалу перемоги – людина цілком здатна ризикувати життям для досягнення повної переваги, але йти на вірну смерть нездатна. Це патріарх Нікон, Сталін тощо.

Це ж, але у меншому масштабі, проявляється на четвертому рівні – прагнення до ідеалу успіху. Приклади – Леонардо да Вінчі, О.С. Грибоєдов, С.Ю. Вітте. Це рівень перегріву, акматичної фази (четвертий рівень – перехідний).

Нижче йдуть рівні, найхарактерніші для фази надлому – прагнення до ідеалу знання і краси (те, що Л. М. Гумільов називав “пасіонарність слабка, але дієва”). Тут за прикладами є великі вчені, художники, письменники, музиканти, тощо.

Для виходу з фази надлому характерний другий – пошук успіху з ризиком для життя. Це шукачі щастя, ловці фортуни, колоніальні солдати, відчайдушні мандрівники, ще здатні ризикнути життям.

Зі зниженням пасіонарності на зміну їм приходять інші – пасіонарії, котрі прагнуть благоустрою без ризику для життя.

Ще нижче стоїть обиватель – тиха людина, повністю пристосована до навколишнього ландшафту. Це нульової рівень. Кількісно він переважає у всіх фазах етногенезу (крім обскурації), але лише в інерцію і гомеостаз є провідним у поведінці етносу. При подальшому зниженні пасіонарності приходять особи що мають негативне її значення – субпасіонарії. Вони бувають двох рівнів: -1-го і -2-го. Якщо перші ще здатні на якісь дії, пристосування до ландшафту, то другі неспроможні навіть до цього. Поступово зі своїми взаємознищенням і тиском зовнішніх причин або відбувається загибель етносу, або беруть своє гармонійні особистості.

Л. М. Гумільов неодноразово звертав увагу те, що пасіонарність не корелює зі здібностями особистості, силою волі тощо. Може бути розумний обиватель і досить дурний “учений”, вольовий субпасіонарій і безвладний “жертовник”, так само і навпаки; це все не виключає і передбачає один одного. Також пасіонарність не визначає такі важливі частини психотипу, як темперамент: вона лише, очевидь, створює норму реакції за цією ознакою, а конкретний прояв визначається зовнішніми умовами

.Поняття маргінальності

Поняття маргінальності вживається досить часто в значенні погра- ничності, перехідності, невизначеності. Так, у багатьох дослідженнях з етнопсихології йдеться про етнічних маргіналів — людей, які не мають чітких етнокультурних орієнтацій, не можуть з упевненістю заявити свою причетність до того чи іншого етносу, до тієї або іншої культури. Гіперболізуючи свою позицію, вони іноді називають себе "громадянами світу". Таке явище, як маргіналізація, стає можливим, по-перше, через міжетнічні шлюби, а по-друге, через мігра¬цію населення. Цікаво зазначити, що діти, які народились від міжетнічних шлюбів, все ж таки не мають великих складностей у визначенні своєї етнічної належності. Складнішим і поширенішим явищем є так звана культурна маргінальність. Мільйони людей, які проживають за межами території проживання свого етносу, стають причетними до культури іншого етносу. Представники малочисельних народів живуть на рубежі культур, одна з яких є, як правило, вищою за показниками рівня соціально-економічного розвитку або за престижністю. Ця культурна "граничність" призводить до відсікання людини від її етнічних коренів і розмивання національного "я" або національної самосвідомості. Світогляд і ціннісно-духовні орієнтації особистості залишаються поза певної системи цінностей народу, його культури та психо - логії. Наслідок такої ситуації — відмова від національно-культурних цінностей, втрата усвідомлення етнічної ідентичності, невизначеність поведінки та посилення маргіналізації. Велика загроза маргіналізації різних етносів (у тому числі й українському) була за радянських часів, коли тоталітарний режим намагався сформувати "єдину націю — радянський народ". Тепер ми переживаємо зворотні процеси — відродження націй та етносів. Отже, сьогодні правильний підхід до розв'язання національного питання буде сприяти не тільки національній консолідації, а й взагалі національному відродженню народів України.

Американська та європейська традиції дослідження маргінальності

Роберт Парк заклав класичні основи соціологічного дослідження маргінальності, зокрема культурологічний підхід в її поясненні. Надалі вивченню проблем маргінальності, маргінальної ситуації, маргінального статусу, маргінальної ролі, характеристик та типів, умов та стадій маргінальності присвятили свої роботи Е. Стоунк-віст, Т. Веблен, Т. Шибутані, У. Самнер, А. Фарж, Б. Манчіні, М. Голдберг, Р. Мертон, а також вітчизняні радянські та пострадянські науковці Є. Стариков, Є. Рашковський, Б. Шапталов, В. Муляр, А. Атоян, З. Голенкова, О. Ігітханян, В. Шапінський, І. Казарінова, І. Прибиткова, І. Попова, О. Черниш, М. Черниш, Є. Головаха та інші.

Концепцію маргінальної людини Р. Парка уточнили та розширили, застосовуючи до вивчення різноманітних соціальних процесів, однак і сьогодні є питання однозначного трактування основних понять, що описують соціальну маргінальність. Виокремилися різноманітні ракурси розуміння маргінальності та пов'язаних із нею причинно-наслідкових процесів.

Труднощі у визначенні маргінальності характеризує І. Попова. По-перше, сам термін широко використовується у різних науках (соціологія, соціальна психологія, політологія, філософія, економіка тощо), що сприяє міждисциплінарному, загальному характеру. По-друге, в процесі застосування поняття з'явилося кілька його трактувань, що пов' язувалися з різними типами маргінальності. По-третє, нечіткість у визначенні ускладнила процес вимірювання явища, його емпіричної інтерпретації.

Розрізняють американську та європейську традицію трактування поняття маргінальність.

Американська (починаючи з Р. Парка) зосереджується переважно на вивченні культурного конфлікту, який виникає при переході особистості з однієї спільноти в іншу з відмінною культурою, субкультурою, стилем життя (Е. Стоунквіст, Е. Х'юз, Т. Шибутані). Зокрема Е. Стоунквіст доповнює характеристики маргінальної людини оптимістичними положеннями про можливість подолання культурного конфлікту, але за тривалий час, близько 20 років. Він розрізняє три фази еволюції маргінальної людини:

1) особистість не усвідомлює перебування в процесі конфлікту культур, а лише "всмоктує" панівну культуру;

2) конфлікт стає усвідомленим;

3) пристосування до ситуації: успішне або ні.

Е. Х'юз розширив поле застосування маргінальності не лише до расових та культурних взаємодій, а й до наслідків соціальної мобільності, соціальних змін, які зумовлюють появу особистостей у позиції невизначеності власної ідентифікації.

Т. Шибутані вводить категорію маргінальний статус як позицію, де втілюються протиріччя структури суспільства. Він зазначає, що не завжди є взаємозв'язок між маргінальним статусом та комплексом негативних психологічних рис маргінальної людини, що описували Р. Парк та Е. Стоунквіст. Маргінальні групи можуть не усвідомлювати культурний конфлікт, формувати соціальне середовище з власними цінностями. Чинником психологічних розладів найчастіше є ситуація ідентифікації з вищою стратою та неприйняття до неї особистості (Р. Мертон детально розглядає маргінальність як специфічний випадок референтної групи - прагнення, підготовка до входження до референтної групи, яка не схильна приймати індивіда).

Отже, для американської традиції притаманний суб'єктивно1-психологічний, культурологічний підхід визначення маргінальності.

Європейській традиції (починаючи з М. Вебера та К. Маркса) властиве дослідження структурної (соціальної) маргінальності. З акцентуванням на об'єктивній соціальній зумовленості маргіналь-ності, визначенні умов та чинників цього явища. Предметом аналізу стає взаємозалежність маргінальності та соціальної структури суспільства. Досить різноманітне трактування маргінальності. Найчастіше - це декласовані елементи, проблемна група, соціальне дно; соціальні групи, які виключені із системи суспільних зв'язків (К. Рабан, А. Фарж). Маргінальність переважно пов'язується із соціальним вилученням, витісненням чи добровільним відходом.

Радянські соціологи розпочали дослідження маргінальності, визначаючи її як характеристику капіталістичних соціумів. Маргінальними вважалися соціальні групи, які брали недостатню участь у соціально-культурних, економічних, ідеологічних сферах, не виконували суспільних функцій, існували на нелегітимні засоби чи соціальні видатки; соціальні групи, ізольовані від суспільства.

Один із перших дослідників маргінальності радянського періоду Є. Стариков дещо в публіцистичному стилі характеризує таке суспільство "як маргіналізоване початково, фактом "маргінального первородства" (революція, громадянська війна)". Вчений ототожнював маргіналів із люмпеном, "охлосом", які утворилися та відтворилися в радянський час. Водночас, Є. Стариков акцентує увагу на об'єктивній оцінній нейтральності поняття, вважаючи, що ця категорія не несе ані негативного, ані позитивного емоційного навантаження.

У вітчизняній соціології набув поширення розгляд маргінальності в контексті розвитку суспільних відносин, як прояв відносин соціально-поляризованого суспільства, а не лише як наслідок етнокультурного конфлікту. Під маргінальністю розуміють "чи ситуацію, яка виникає при взаємодії різних соціальних груп, нерідко тих, що конфліктують; чи статус, обумовлений приналежністю до двох чи більше таких груп; або субкультури, які утворюються в сфері їх взаємодії. Маргінальність інтерпретується як наслідок значної соціальної дистанції між групами, що проявляється в відмінностях між цілями, які вони переслідують; ресурсами, якими вони реально володіють, або механізмами, які забезпечують їх інтеграцію. З іншого боку, маргінальність розглядається як наслідок довготривалої та всеохоплюючої взаємодії соціальних груп, зумовленої розподілом праці чи іншими об'єктивно діючими факторами. Взаємодія різних соціальних груп призводить до розхитування їх нормативно-ціннісних систем, що супроводжується порушенням соціальної регуляції поведінки1, проявом асоціальності, негативним психічним станом індивідів".

По-перше, можна трактувати маргінальність як проекцію загальної маргінальної ситуації, характерної для українського суспільства загалом та окремих соціальних груп на межі двох соціальних структур. При цьому маргінальну ситуацію вчений визначає як систему зовнішніх та внутрішніх умов існування, що виникає внаслідок широкомасштабних якісних нееволюційних суспільних змін, яким притаманна зміна державного устрою, трансформація соціальної структури та ціннісно-нормативної системи світосприйняття. Це - структурна маргінальність, причиною якої є вилучення індивідів та соціальних груп із системи виробничої діяльності, відсторонення від виконання суспільних та політичних функцій, споживання духовних цінностей. В Україні численне безробіття, зубожіння значної частини населення, масова зміна соціального та професійного статусу зумовлюють маргінальну ситуацію.

По-друге, маргінальність - прояв перебування особистості в маргінальному статусі, що зумовлений індивідуальними обставинами, але однак під впливом маргінальності у першому значенні. Тобто, це - культурне (суб'єктивно-психологічне) трактування маргіна-льності, яке закладене представниками американської соціології.

Соціально-психологічна маргінальність характеризується внутрішньою конфліктністю, що зумовлює тривожність, настороженість, агресивність та відчуженість стосовно соціального середовища.

Соціальна та соціально-психологічна маргінальність описують різні феномени: не завжди соціальний маргінал має ознаки соціально-психологічної маргінальності. Підґрунтям для соціально-психологічної маргінальності у сучасному українському суспільстві є його рухливість та хаотичність у культурному, політичному та економічному сенсі.

Типологія маргінальності

Розрізняють три традиції у поясненні маргінальності:

Культурна маргінальність - в ії основі - взаємодія двох ціннісно-нормативних систем культур, що нерідко конфліктують між собою. Внаслідок цього у індивіда виникає неадаптованість, невизначеність статусу та ролі, двозначність ситуації.

Маргінальність соціальної ролі - виникає: у випадку невдалої спроби входження до позитивної референтної групи; членство в групах, обумовлених як маргінальні (деякі професійні групи, наприклад, цілителі); перебування в ролі, що перебуває між двома суміжними ролями; соціальні групи, що функціонують за межами соціальної організації (наприклад, цигани, бездомні і т.д.).

Структурна маргінальність - соціальні групи, які втратили свої права та можливість їх реалізації чи перебувають у дещо гірших умовах, внаслідок політичної, економічної та соціальної нерівності.

Розглянемо більш детально структурну маргінальність, основи дослідження якої закладені європейською традицією.

Структурна маргінальність характеризує дві різні позиції індивіда чи соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Це або проміжна позиція між структурним елементами, або найнижча в соціальній ієрархії. В структурній маргінальності розрізняють маргінальність - перехідність та маргінальність - периферійність.

Маргінальність, яка розуміється як перехідність (граничність), - це стан на межі, що виникає в процесі переходу індивіда з одного соціального статусу до іншого. Обов' язково передбачається, що це не просто перехід, а стан незавершеності цього переходу, перебування на межі двох статусів. При цьому індивід залишається повноправним елементом соціальних відносин. Маргінальність - перехідність виникає як наслідок:

o процесів соціальної мобільності, що не пов'язані зі структурними змінами в суспільстві;

o процесів переходу від усталеної соціальної структури суспільства до нової.

Цей тип структурної маргінальності можна характеризувати як із деструктивної, так і з конструктивної позиції.

Маргінальність - периферійність характеризує перебування в найнижчій позиції в соціальній ієрархії чи за межами (на межі) функціонального центру поліструктурної системи соціальних зв' язків. Периферійна маргінальність передбачає втрату соціальних зв' язків. Низхідна соціальна мобільність утворює соціальні групи "на краю" соціальної структури. Для таких елементів в соціології застосовують поняття: "нижчий клас", "аутсайдери", "декласовані", "бездомні" тощо.

Процес маргіналізації супроводжується втратою особистістю ідентифікації з певною соціальною групою та зміною соціально-психологічних орієнтацій. Це зумовлює соціальні переміщення певної частини індивідів. Однак "входження" в нову соціальну групу відбувається не миттєво, інколи - це довготривалий процес. У індивіда формується суб' єктивна самооцінка власних можливостей залежно від самооцінки ситуації; окреслюється стратегія поведінки*180. Дослідження різноспрямованих стратегій поведінки дозволило вирізнити три типи потенційної маргінальності.

Перша група - консервативна (та, що стабілізується). Члени цієї групи орієнтуються на збереження власного соціального статусу, зокрема професійного. Такій групі притаманна нульова потенційна маргінальність.

Друга група - орієнтована до низу. Індивіди готові до пониження статусу, до виконання менш кваліфікованої праці. Така потенційна маргінальність відзначається від' ємним (мінусовим) значенням.

Третя група - прогресивна. Індивіди орієнтовані на позитивні зміни, на підвищення соціального статусу. Вони обирають нову професію більш кваліфіковану та високооплачувану. Це - потенційна маргінальність з позитивним значенням.

Кожній групі відповідає своя стратегія поведінки. Першій - стратегія стабілізації, а другій та третій - протилежно спрямовані стратегії. Відповідно - стратегія зниження та підвищення статусу, які рухають усю соціальну структуру суспільства та впливають на загальний напрям та інтенсивність соціальних пер1еміщень, характер стратифікації та міру маргіналізації суспільства.

У маргінальності розрізняють природну, пов'язану зі спонтанною соціальною мобільністю. Вона притаманна усім суспільствам і, зазвичай, обмежена, не зачікає основи існуючої стратифікаційної системи. На відміну від неї, привласнена маргінальність має примусовий характер і супроводжується зниженням соціального статусу цілих соціальних груп і прошарків, викликає значні руйнування традиційних соціальних спільнот, дезінтеграційні процеси у соціальній структурі, що перетворюють суспільство на аморфну масу, "атомізованих" індивідів. Українському суспільству значною мірою властива привласнена маргінальність, в основі якої є радикальні суспільно-економічні та політичні зміни. Такий тип можна також визначити як екстремальний, коли індивіди або групи позбавляються своїх традиційних соціальних позицій, що спричинено війною, революцією, структурними зрушеннями в економіці і т.п.

Залежно від об'єкта маргіналізації розрізняють: етномаргінальність, що виникає внаслідок міграцій у чуже етнічне середовище; соціомаргінальність, пов'язану з незавершеністю переміщення соціальних груп; економічну маргінальність, викликану втратою роботи і колишнього матеріального благополуччя;політичну маргі-нальність, обумовлену втратою загальноприйнятих політичних норм і цінностей політичної культури; релігійну маргінальність як наслідок відмовлення від традиційних конфесій.

Нові маргінальні групи

Поняття "нові маргінальні групи" пов'язувалося насамперед з кризою зайнятості, спричиненою науково-технічною революцією (індустріалізацією). Науковці дійшли висновку, що в Західній Європі поряд із визнаними традиційними маргіналами, тобто "переважно люмпен-пролетарями, характерними рисами яких були повна десоціалізація, ідентифікація зі злочинним світом, відсутність освіти та професійної кваліфікації, низький рівень соціальних очікувань та інше, а також груп, що знаходяться на шляху до перетворення в люмпен" .... утворюються численні нові маргінальні групи. "До цієї категорії належать особи, стійко витіснені з виробничого процесу, але водночас, із високим рівнем загальної та професійної підготовки, завищеними соціальними очікуваннями, високою політичною активністю та здатністю формулювати свої прагнення в ідеологічній формі". Основним джерелом виникнення та поповнення таких груп є низхідна соціальна мобільність соціальних груп, які поступово втрачають свої соціальні позиції в соціальній структурі суспільства. В середовищі нових маргінальних груп І. Попова розрізняє два типи: 1) соціальні групи, які втратили власний соціальний статус та не мають можливості отримання нового статусу відповідного новим потребам; 2) групи, які набули новий відмінний соціальний статус, що суттєво відрізняється від попереднього, але не мають можливості його адекватного функціонального забезпечення через відсутність дієвих механізмів на рівні суспільства.

Критерії соціальної маргінальності

На основі узагальнення існуючих підходів до визначення соціальної маргінальності та її характеристик І. Попова виокремлює критерії соціальної маргінальності.

По-перше, маргінальність пов'язана з мобільністю, з переміщенням у соціальному просторі, тому основний критерій, який визначає соціальну маргінальність особистості чи групи, - наявність стану, що пов' язаний із періодом переходу та визначений як кризовий.

По-друге, невизначеність, невходження, чи часткове входження до соціальних структур та груп. У сучасних дослідженнях аналізується на основі невизначеності самоідентифікації з загальноприйнятими у суспільстві соціальними групами.

Окремо можна аналізувати такий критерій соціальної маргінальності, як статусна неузгодженість, що свідчить про протиріччя статусних позиціях, які виникають внаслідок зміни соціального положення індивіда чи групи. На соціально-психологічному рівні проявляється як неузгодженість домагань індивіда та референтної групи, до якої він прагне.

Дослідження соціальної маргінальності передбачає з'ясування міри маргінальності. Це питання досить детально розроблялося Дж. Манчині, який визначав залежність міри маргінальності від значущості соціальної ситуації для особистості. Найвища міра мар-гінальності проявляється як повна дезадаптація, дезорганізація або навіть суїцид.

І. Попова доповнює показники міри соціальної маргінальності об 'єктивними показниками - зумовленість "зовнішніми обставинами, тривалість, незмінність ситуації', її "фатальність" (відсутність можливості змінити її, чи її складові в позитивному напрямку)" та суб' єктивними - оцінка перспективи та "міри адаптованості; самооцінка вимушеності чи добровільності, соціальної дистанції в зміні соціального положення, підвищення чи пониження соціально-професійного статусу, переважання оптимізму чи песимізму в оцінці перспектив".

Маргіналізація особистості - це відрив (добровільний чи примусовий) від певного соціального статусу, культурних норм та цінностей, стилю життя тощо. М. Шульга виокремлює дві особливості процесу маргіналізації: добровільна зміна ідентичностей, зумовлена саморозвитком особистості за умов стабільного суспільства; в іншому випадку зміна ідентичності особистості відбувається у зв'язку із соціальними змінами, це - примусове виштовхування із соціальної позиції та пов'язаного з нею стилю життя, ціннісно-нормативною системою. Перший випадок пов'язаний із психологічною готовністю до нових статусів та ролей, із плануванням змін, а другий сприймається індивідом як трагедія, зовнішнє негативне вручання, що суперечить його бажанням. М. Шульга акцентує увагу на тому, що ототожнювати поняття маргіналів та люмпенів, андеркласу некоректно. Маргіналом може бути представник будь-якого соціального прошарку. Саме криза ідентичності - критерій приналежності до маргіна-лів, на думку М. Шульги та інших науковців. У сучасних дослідженнях маргінальності це досить поширений підхід.

Маргіналізація є прямим наслідком структурних змін, пов'язується із втратою самоідентифікації у суспільстві. Маргінальний стан властивий значній частині українського населення. Технологічні, соціальні і культурні зрушення останніх десятиліть додали проблемі маргінальності якісно нові риси. Глобалізація, урбанізація, масові міграції, інтенсивна взаємодії між носіями різнорідних етнокультурних і релігійних традицій, вплив на населення засобів масової комунікації - усе це призвело до того, що маргінальний статус став у сучасному світі не стільки винятком, скільки нормою існування мільйонів людей.