Етнопсихологічні особливості українського характеру

Етнопсихологічні особливості українського характеру

Національно-психологічні особливості українського народу.

 Українці на рубежі ХХІ ст. є складно опосередкованим "продуктом" свого історичного минулого. Саме ретроспектива виникнення, розвитку, здобутків і трагедії українського народу дає підстави визначити психологію українського етносу через аналіз таких феноменів, як менталітет, ет-нічна свідомість і самосвідомість, етнічна самоідентифікація особистості, український національний характер, психічний склад українців. Навіть розуміючи те, що український етнос не є чимось застиглим і незмінним, а українці кінця ХХ ст., безумовно, відрізняються від українців ХІХ ст., ми маємо через етнопсихологічний аналіз виявити загальне і специфічне у психологічному складі та національному характері українців минулого, сучасного і майбутнього. Тим паче що домінування західної культури в сучасному світі, згладжуючи очевидні ознаки національної специфіки, ще не означає етнічного нівелювання населення земної кулі. Навпаки, нині різко зросла активність багатьох народів, які борються за свої національні інтереси, свою незалежність. Відомий етнопсихолог Г. Шпет зазначав, що етнічна психологія, класифікуючи певні явища, має шукати відповіді на запитання: як переживає саме цей народ певне явище, що він любить, чого боїться, чому віддає перевагу, що його відрізняє з-поміж інших етносі. Українському національному характеру, українському менталітету, а також порівнянню їх з характером і психологічним складом інших народів присвячено чимало праць. Серед сучасних вітчизняних психологів проблеми етносу вивчали і вивчають: М. Шульга, П. Гнатенко, В. Павленко, С. Таглін, Л. Орбан, В. Хрущ, В. Москалець, М. Пірен, Л. Шкляр та ін. Крім того, видаються праці, написані українськими авторами в еміграції, які раніше були недоступні широкому українському загалу. Серед них можна назвати таких, як Г. Ващенко, І. Рибчин, О. Кульчицький, І. Мир- чук, В. Янів, І. Ярема, а також Ю. Липа, О. Субтельний та ін. Говорячи про етнопсихологічні особливості українців, дослідники, перш за все, розглядають таке основоположне явище, як психічний склад українців. Психічний склад нації — це суб'єктивний психічний досвід нації, зафіксований у відносно стійких властивостях, рисах, у національ¬ній психології, які обумовлені усім суспільно-історичним ходом станов¬лення і розвитку нації та специфікою соціально-психологічного відображення об'єктивних умов її існування (М. Пірен). Як зазначалось у попередніх розділах, до елементів психічного скла¬ду, що передаються з покоління в покоління, належать насамперед характерна поведінка, національні традиції, звичаї, звички, які лежать в основі установок і ціннісних орієнтацій. До компонентів психічного складу можна також віднести й архетипи як основу колективного несвідомого, які описав швейцарський психолог К. Юнг. За К. Юнгом, архетипом є "особливість психічного зрозуміння об'єкта", він "завжди колективний, тобто він спільний принаймні для цілих народів чи епох". Архетипи проявляються у вигляді символів (в образах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях) і містять узагальнений досвід своїх предків. До архетипів, характерних для українського етносу, можна віднести такі образи: Берегиня, Лада, Дана, Герой-козак, Кума, Свекруха, Земля - годувальниця, Котигорошко, Лютий змій, а також загальнолюдські образи: Мати, Батько, Мачуха, Воїн-герой, Удатний кінь. Якщо говорити про психічний склад української нації загалом, то тут, як правило, відзначають такі риси, як любов до рідної землі та її приро¬ди, що виявляється й закріплюється в культурі, музиці, живописі; повага до старших, зокрема до батьків (так, дотепер у багатьох областях України діти звертаються на "ви" до своїх батьків); працелюбність, що вражається не лише в щоденній сумлінній праці від зорі до зорі, а й у святкових традиціях, які поетизують працю.

Для українців характерні ратна доблесть, хоробрість, а також прославляння героїзму і відваги, що є специфічним вираженням їхніх національних почуттів, адже героїчні традиції споконвіку були притаманні українському народові. На відміну від психічного складу, національний характер — вужче поняття. Український етнопсихолог П. Гнатенко визначає його так: "НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР — це сукупність соціально-психологічних рис (установок, стереотипів), які властиві нації на певному етапі розвитку і які проявляються в ціннісному ставленні до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях та обрядах". Отже, національний характер є специфічним поєднанням загальнолюдських рис з конкретними історичними та соціально-економічними умовами існування нації. Будь-яка загальнолюдська риса, наприклад, працьовитість, патріотизм, волелюбність, можуть по-різному проявлятися різною мірою, в різні часи і в різних народів. Психологічні особливості різноманітних етнічних груп описувались вже в ХУШ ст. у працях мандрівників, істориків, географів, мовознавців і письменників. Робилися спроби виокремити найтиповіші риси національного характеру українців. Так, в історико-етнографічному нарисі "Слобожане" М. Сумцов послідовно аналізує описи національного характеру жителів північно-східної частини України (Слобожанщини) в російській та українській літературах, починаючи з 1788 р. Аналіз свід¬чить про те, що більшість описів ґрунтуються на випадкових суб'єктив¬них враженнях, висловлених без достатньої аргументації. Характерним прикладом може бути цитата з праці А. Павловського "Грамматика мало-российского наречия": "...несколько лет живучи в Малой России, довольно мог примениться к национальному характеру ее жителей. Я нашел в них что-то приятно меланхолическое, отличающее их, может быть, от всех обитателей земного шара. Они имеют природную внимательность, остроту, наклонность к музыке и пению. Хлебосольство и простота нравов составляют их существенные свойства. В поступках просты, в делах справедливы, в разговорах откровенны, хотя часто тонки и отменно хитры; в намерениях основательны, любят опрятность и чистоту, работают тихо, но прочно. В страстях редко наблюдают умеренность. К наукам расположены, кажется, с природы" . У 60-х роках ХІХ ст. М. Данилевський запропонував певний спосіб дослідження національної психології. Розглядаючи етнографічні відмінності слов'ян, він зазначав, що своєрідність національного характеру можна відшукати іншим шляхом, а не простим описом поодиноких спостережень. Цьому підходу він пропонує таку альтернативу: потрібно виокремити ті риси національного характеру, які б проявлялися в усій історичній діяльності й у всьому історичному житті порівнюваних народів. Однією з таких рис, яку, згідно з М. Данилевським, можна виокремити в українців, є терпимість. Про дух терпимості та відсутність національної зарозумілості в українців писав М. Костомаров. Загалом праці кінця ХУІІІ — початку ХХ ст. з проблем національної психологічної своєрідності, як правило, не ґрунтувалися на експериментальних дослідженнях, а часто взагалі були позбавлені будь-якої методичної основи та вагомої аргументації. У зв'язку з цим існувала реальна можливість суб'єктивізму й тенденційності у тлумаченні особливостей національного характеру, що завжди треба враховувати, аналізуючи такі праці. Саме тому, як зазначили сучасні дослідники В. Павленко і С. Таглін, описи різних етнічних груп на цьому етапі часто не збігаються, а іноді й суперечать один одному. Якщо порівнювати всі відомі дослідження характерологічних особливостей українців того періоду з тим, щоб мати цілісне узагальнене уявлення про їхній національний характер, неминуче виникає ряд складнощів. Реально вирізняється блок характеристик, що є "наскрізними" для більшості описів. До них В. Павленко і С. Таглін відносять такі:

1.     Розвинуте особистісне начало, що виявляється в почутті власної гідності, незалежності та індивідуалізмі. Властям українці служили віддано, однак без раболіпства. Намага¬лись уникати таких ситуацій, коли б їх принижували грубими словами; не були настирливими у своїх проханнях. Автори зазначають, що ці якості проявлялись в усьому: і у відокремленні сина після одруження навіть наперекір економічній вигоді, і в основних принципах життя козацтва, і в подвірному, а не общинному землеробстві, і у прийнятнішому, ніж в інших народів, становищі жінки, і навіть у специфіці хорового співу (хоровий спів практикувався тільки у приспівах). Спостерігається ненависть до всього суспільного. "Гуртове — чортове" — мовиться в українській приказці. Негативною рисою такої якості є гіперрозвиток ідеї особистості, що виявляється у відсутності організованості, згуртованості, а це, у свою чергу, призвело до відсутності упродовж віків української державності. "Два українці — три гетьмани" — стверджує інша українська приказка.

2.Українське суспільство характеризувалося певною одноманітністю як за освітнім рівнем, так і за суспільним становищем. Тут не було надто різкого розмежування між інтелігенцією та про¬стим народом.

3. Наголос на внутрішньому (духовному) аспекті життя, а не на зовнішньому (матеріальному). Деякі дослідники вважали, що українці в народній творчості мають більшу порівняно з росіянами схильність до поезії, до пісенної творчості, ніж до ремесел. Наголос на внутрішньому аспекті життя проявлявся і в нехтуванні зовнішньою атрибутикою, обрядовістю в релігії і водночас у глибокій релігійності та віротерпимості.

4.Любов до природи. Ставлення до природи в українців завжди було особливим. Природа посідала значне місце в їхньому житті, що відображено у великій кількості образів природи у фольклорі, у використанні її елементів у святко¬вих обрядах і в прикрашанні осель. Квіти навколо хати, квітучі дерева та кущі — обов' язковий елемент українського побуту.

5.Терпимість. Про терпимість українців писали М. Костомаров, І. Сікорський, М. Данилевський . Наприклад, терпимість слов' ян проявлялась у негативному ставленні до смертної кари, яку відкидали і засуджували князі Володимир Великий і Володимир Мономах; у відсутності рабства; у виголошуванні християнських проповідей мовами народів Росії. Схильність українців до прощення відзначає І. Ярема: "Смертну кару, запроваджену ще під час правління Володимира Великого, для вгаму- вання розгнузданого розбійництва, в основному під тиском грецького духовенства і не без внутрішнього спротиву князя, скасовано вже при синах Ярослава Мудрого". Характерним для українців було також те, що вони не застосовували тілесних покарань (щоправда, це стосувалося лише вільних людей). Про повагу українців до людської гідності свідчить постанова княжих часів. "За неповагу внутрішньої гідності особистості призначено більше покарання, ніж за ушкодження тіла. Якщо хтось комусь відрубав пальця, пла¬тив лише 3 гривні, а якщо відірвав вуса, бороду, вдарив батогом або іншим предметом, платив 12 гривень". Толерантність українців тісно пов' язана з іншою особливістю їхнього психічного складу — неагресивністю (слаборозвиненою войовничістю). І. Ярема зазначає, що вже за князівських часів — у печенізько-половецький період — виявляється добродушність українців. Українські князі неохоче зважувалися на збройний наступ, обмежуючись в основному оборонними заходами й обираючи шлях мирного добросусідського взаєморозуміння. Безперечно, дух християнства лише зміцнив цю рису.

 6. Індивідуалізм. "У натурі українського народу переважає власна воля" — зазначав М. Костомаров понад сто років тому. Про український "анархічний індивідуалізм" говорив у своїх "Письмах" В. Липинський. Д. Чижевський на¬голошує на важливості визначення "великої цінності кожного індивідуума — права кожної людини на власний шлях". Дещо гостріше формулює цю думку І. Ярема, говорячи про духовний егоцентризм, апофеоз індивідуальної духовності. І. Мірчук називає безмежним індивідуалізм українців: "я" в українців створює своєрідний принцип, який формує їхню філософію, мораль, право та практичну діяльність, що випливає з поняття індивідуальності, і її обмеження, навіть в інтересах суспільства, завжди відчувається дуже болісно.

Філософське узагальнення індивідуалізму дає Г. Сковорода, який ідентифікує його з Божою присутністю в людині. Треба також зазначити, що навіть до дитини в Україні завжди був підхід як до індивідуальності. Це зафіксовано в обрядах і звичаях. Так, український етнограф Б. Микитюк звертає увагу на те, що при колядуванні побажання складаються кожному окремо, навіть немовлятам, яких вважають окремими індивідами, чи одиницями. Цей індивідуалізм, на думку В. Яніва, призводив український народ до роз'єднання і навіть до ворожнечі, що, в свою чергу, ослабляло його як єдиний народ. "В основному, — зазначає В. Янів, — причини наших історичних невдач, що випливали з українського "буяючого" індивідуалізму, можна було б охарактеризувати парадоксом, що невільні ми тому, що надто любимо волю. У прагненні до рівності і братерства ми боялися власного деспота й ослаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго, що поневолили нас чужоземці". В. Янів у статті "Українська вдача і наш виховний ідеал" наголошував на нагальній потребі виховної корекції крайнього індивідуалізму, який межує з анархічністю, породжує дух спротиву, ненависті й спричи-нює негативне ставлення до будь-якої влади. Водночас багато характеристик українців вкрай суперечливі. Так, неабияку хитрість малоросів, про яку говорить А. Павловський, категорич¬но заперечуют інші дослідники, зокрема П. Чубинський. Разом з тим ствердження про виняткову охайність і чепурність українців він також заперечує, аргументуючи це відсутністю лазень у тогочасній Україні. Отже, надто складно за існуючими у літературі кінця ХУШ — початку ХІХ ст. описами національних психологічних особливостей створити цілісний і несуперечливий образ народу. Наведені дані, з одного боку, відбивають деякі типові риси українського національного характеру, а з іншого — є показником суб'єктивно- особистісного підходу кожного автора до його характеристики. Дискусійний характер трактування окремих фактів свідчить також про значну складність проблеми, яка розглядається. Що ж до радянського періоду історії нашої вітчизни, то спеціальних праць, присвячених українському національному характеру, майже не видавалось. Однак є багато дослідників, праці яких видавали за кордоном. Це, зокрема, Д. Чижевський, який у своїх дослідженнях заперечував однаковість національного характеру. Кожна нація, вважав він, має різноманітні психологічні та соціальні типи, крім того, всередині нації існують відмінності, спричинені місцевими умовами. Це ускладнює кар¬тину національного характеру народу, робить її різноплановою та різноманітною. Розглянемо таку психологічну особливість українського етносу, як інтровертивність. Деякі дослідники вважають її основною ознакою укранської духовності. Для інтровертивних суспільств, до яких, поряд з Україною, відносять Корею, Японію, В' єтнам, Індію, Китай, характерна насамперед закритість. Окрім того, інтровертивні суспільства у своїх реформах орієнтувалися на внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси. Характерною особливістю інтровертивних суспільств є те, що вони здат¬ні вчитися, спираючись на власний досвід, а тому мають вищий та ефективніший інтелект. Для них характерна пристрасна відданість власним ідеям. Через таку абсолютизацію та канонізацію ідеалізується внутрішнє духовне життя, що нерідко призводить до негативних наслідків. З теорії інтровертивності випливає, що українець — людина "малих груп", в які він безпосередньо вростає і в яких зі знанням справи діє. Сім'я, община для українця означають набагато більше, ніж абстрактні групи однодумців. В інтровертованих суспільствах народ відносно спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний. Упертість, стриманість, терпеливість і наполегливість, як наголошує О. Донченко, вирізняли ще давніх предків українців — східних слов'ян Київської Русі.

Миролюбний характер, притаманний сучасним українцям, О. Донченко ілюструє на прикладі соціологічних досліджень. Так, 48 % опитаних, як правило, прагнуть до такого розв'язання проблем, яке б задовольняло всіх друзів, колег, родичів, власних дітей, тобто для них характерний колаборативний стиль поведінки. На другому місці — компромісно-поступливий стиль: 39 % вважають, що краще поступитися, не забуваючи, однак, і про власні інтереси. Члени інтровертивних суспільств схильні швидше переробити себе, аніж навколишню дійсність. Для них, безперечно, характерні саморе- флексія, заглиблення у свій внутрішній світ. У реальній дійсності, як вважає О. Донченко, це виявляється в тому, що українець власне "я" ставить вище за суспільне "ми", повсякчас підкреслюючи активність "я", докла¬даючи зусиль до самоствердження. Типовим представником екстравертованого типу мислення був Л. Толстой, інтровертованого — Г. Сковорода. Кожний з них втілює на¬ціональний тип мислителя. Проблемі інтровертивності значну увагу приділяв І. Ярема, який вважав, що інтровертивність виступає як певна постійна спрямованість українця до глибокого внутрішнього життя. Протиставляючи інтровертив- ність екстравертивності, він стверджував, що інтровертивні народи є творцями культури, а екстравертивні — цивілізації. Так, інтровертивні народи — це творці релігійних світоглядів; їм відповідають містицизм і спіритуалізм, зі стилів мистецтва — романтизм, символізм і експресіо¬нізм, із розділів мистецтва — лірика і музика. Сучасний вітчизняний етнопсихолог П. Гнатенко, вважаючи право¬мірним такий підхід до психологічної оцінки народу, усе ж таки справед¬ливо зазначає, що зображати українське суспільство як приклад суто інт-ровертивної культури некоректно з наукового погляду, оскільки навіть творець теорії ектраверсії-інтроверсії К. Юнг наголошував, що взаємо¬проникнення екстравертивних та інтровертивних культур — це шлях, характерний для розвитку цивілізації. П. Гнатенко, відстоюючи свій підхід, використовує такі аргументи. По-перше, можна навести приклади, що свідчать про наявність в Україні екстравертивного способу життя. Це насамперед численні економічні, політичні та культурні зв'язки України з іншими державами, постійна міграція населення як із країни, так і в країну, оптимізм і життєрадісність українського народу. Крім того, як зауважує П. Гнатенко, коли ми говоримо про інтровер- товані та екстравертовані суспільства, ми маємо на увазі суспільства з усталеними державними інституціями, зі стабільною, сформованою дер¬жавністю. Україна ж, як відомо, майже ніколи не мала своєї державності, упродовж століть зазнаючи різноманітних впливів росіян, поляків, литовців або інших чужоземців. У цій складній історичній ситуації говорити про якусь чистоту інтровертивного типу культури в Україні надто складно. Нині перед сучасними етнопсихологами постало велике й важливе завдання — створити психологічний портрет українського народу в межах сучасної політичної та соціально-економічної ситуації. У цьому зв'язку розглянемо чинники, що впливають на формування українського національного характеру.

         Психологічні універсалії в характеристиці української нації.

 На  прикладі  українського  національного  характеру,  на  думку  автора,  можна  визначити  елементи,  що  представляють  деякі  психологічні  універсалії,  що  включають  у  себе  досвід  попередніх  поколінь української нації.

До  елементів  українського  національного  характеру,  на  думку  українських  вчених,  необхідно віднести  екзистенціальний  індивідуалізм,  егоцентризм,  інтровертивність,  екскапізм(прагнення  до ілюзорної  мрійності),  консерватизм,  кордоцентризм(кордо–серце),  соціальний  егалітаризм  як прагнення  до  соціальної  рівності,  громадоцентризм,  локальна  обмеженість  мислення,  провінціальність,  загальна  аполітичність,  анархічність  і  т.д.  На  сучасному  етапі  до  цих  рис  додається  також «стійка етатистськая  аномія» –  неприйняття  власної  державності,  як  результат  розчарування  в  можливостях держави  створити  прийнятні  умови  для  життя  громадян.  Ці  елементи  теж  значною  мірою  обумовлюють специфіку  політичної  свідомості  багатьох  українців,  наприклад,  низький  аксіологічний  рівень  поняття «розбудова  власної  держави»  та  присутність  протестного  потенціалу  до  будь  якої  влади,  що неодноразово було використано для маніпулятивного впливу на українське суспільство.

Характерним для  українського національного характеру є й пантеізм, що виявляється  у відході від громадського  життя  в  природу.  Цю  та  інші  риси  дослідники  виводять  з  кореляції  процесів  генезису ціннісної системи і державного будівництва. Фрагментарність процесу державного будівництва протягом багатьох  років  сформувало  стійке  почуття  непевності  у  своїх  силах,  байдужість  до  суспільно-політичної діяльності,  брак  дисципліни  і  нездатність  зміцнення  власних  авторитетів.  Саме  враження  аномії  можуть подолати профспілки, які відстоюють найбільш поширені та базові соціальні цінності.

Крім  того,  загальна  схильність  українського  суспільства  до  малих  форм  соціальної  організації значно  перешкоджає  процесу  легітимації  і  реалізації  стратегічних  комплексних  програм  у  багатьох сферах  діяльності  і,  особливо,  у  політичній.  Егалітаристські  елементи  українського  національного характеру  виявлялися  протягом  всієї  української  історії  у  вигляді  пріоритету  ідеї  рівності  і справедливості  над  ідеями  волі  і  побудови  своєї  незалежної  держави,  а  також  у  порівняній  легкості інтеграції у свою ціннісну систему елементів інших ціннісних систем.

Теоріями,  що  описують  ментальність  українського  народу  іноді  притаманні  образність  та філософські  принципи  узагальнення.  Ще  однією  причиною  формування  специфічних  рис  українського національного  характеру  називають  жіночу  вихідну  української  психіки,  що  знайшла  вираження  в соціальних  інститутах(у  родині  матері  належить  основна  роль  по  вихованню  і  соціалізації  потомства),  у культурних  пам'ятниках  і  т.д.  Акцент  робиться  на  підсвідомому  проектуванні  настанов,  закладених  у дитинстві,  на  наступне  життя:  емоційність,  сентиментальність,  негативне,  відчужене  відношення  до влади  як  джерела  насильства,  що  втілюється  в  образі  батька.  Профспілки  як  антитеза  держави  та працедавця можуть долучитися до подібного образу, якщо він відповідає дійсності.

Крім  гендерної  обумовленості  рис  національного  характеру  велику  роль  відіграє  територіальний принцип.  Багато  в  чому  через  те,  що  Україна  знаходиться  між  різними  культурними  і  політичними полюсами для неї характерна постійне «маневрування». Це вплинуло на генезис національного характеру і  присутності  в  ньому  маргінального  елемента,  що  обумовив  формування  біполярної  моделі,  що  поєднує лицарсько-козацьке  і  пасивно-споглядальне  відношення  до  світу.  Дослідники,  зокрема  І. Сало,  вважають проявом  цієї  моделі  в  сфері  політики,  з  одного  боку,  боротьбу  за  незалежність  і торжество  національних  цінностей,  а  з  іншого  боку–  егоцентризм,  байдужість  до  долі  свого  народу  і держави.  Вказані  риси  є  перешкодою  для  будь-якої  організаційної  діяльності,  в  тому  числі  й профспілкової.

Передумови виникнення української національної ідеї.

Нині існуюча структуроутворююча система етносу в основних своїх рисах суперечлива і дещо еклектична, бо включає не стільки власне етнічні характеристики (наприклад, спільність культури, мови,  самосвідомості), скільки умови, за яких формуються ці етнічні компоненти. Адже державність, єдиний ринок або спільність території не розкривають сутності й механізму його творення; вони лише сприяють або прискорюють консолідацію етносу, виступаючи в ролі об’єктивних умов чи навіть передумов.

Це положення набуває особливої гостроти й значимості, якщо його спроектувати на український етнос, який як відомо, формувався в умовах роз’єднаності і, власне, відсутності держави. По суті, українці здобули державність лише в 1918 році, а об’єдналися й того пізніше – у 1939 році. Тож чи можна говорити, ґрунтуючись на зовнішніх ознаках нації, про те, що вона сформувалася принаймні наприкінці ХІХ ст., як це трактує наша наука? Мабуть, не можна, бо українство на цей час ще не мало своєї державності.

Але якщо виходити з власне етнічних характеристик, то момент формування української нації доведеться віддалити на два-три століття вглиб її етнічної історії, у ті часи, коли вирувала національно-визвольна боротьба українців за свою незалежність і коли, до речі, складалося ядро державності у формі Запорозької козацької республіки.

Ось цей національний рух і є тим головним механізмом, котрий консолідує етнос, створює передумови для націогенезу. Він формує національні інтереси, а вони є основою нації, підґрунтям для консолідаційних процесів. Рушійною силою цих процесів виступає національна ідея, що випливає з національних інтересів і яка формує національну культуру, а через неї – національну самосвідомість.

Дослідниками виявлений тісний зв’язок і взаємозумовленість між цими компонентами нації, як і між процесами національно-культурного відродження та національною самосвідомістю. Відомий український історик Я. Шашкевич помітив навіть історичну логіку розвитку цих етнічних явищ. Період кожного занепаду нації перетворюється в національне відродження, яке стає можливим тому, що націю не встигли знищити. Починається процес чергового піднесення вгору, в якому виняткове значення має національна свідомість на ідеологічному  рівні.

Отже, національна ідея, що зароджується на хвилі національного відродження, формує національну самосвідомість, що зовні проявляється у самоназві нації, в етнорегіональних самоназвах носіїв національної культури.

Лише в такому значенні національну самосвідомість можна вважати і показником, і генератором націогенезу, як і національну ідею, що консолідує націю, утворюючи стрижень, довкола якого твориться національна культура.

Тільки після таких принципових застережень можна вважати національну ідею, національну самосвідомість та національну самокультуру головними складниками структури нації, як і показниками її народження та відродження.

В етнічній історії українців можна виділити три основних етнооб’єднувальних поштовхи: 1. загроза фізичного винищення з боку Степу ХІІ – ХІІІ ст., зумовивши утворення військово-політичних об’єднань східнослов’янських земель; 2. польське національне гноблення ХІV–ХVІ ст.; 3. зазіхання на незалежність українців з боку турецько-татарських і польських сил що, врешті-решт, викликало національно-визвольну війну.

Результатом першого етнічного поштовху стало зародження слов’янсько-української етнічної спільності; другого – ранньофеодальної української народності, що відбувалося в умовах міжземельного роз’єднання,; третій став основою для формування української нації.

Разом з тим етноінтеграційні процеси в Україні стримувалися цілим рядом факторів: посиленням регіональної мозаїчності України, що стало наслідком захоплення її окремих земель сусідніми державами, а також розколом християнського світу.

Виходить, що етногенетичні процеси серед українців проходили під постійним гаслом боротьби за волю. Тож недаремно ще Вольтер, помітивши цю особливість, писав у 1731 році: “Україна завжди прагне до волі”. Ось чому такого важливого значення набуває в етногенетичних процесах національна ідея і національна самосвідомість народу.

3. Вплив історичного чинника на формування української самосвідомості На формування української самосвідомості вплинули війни з Польщею, що відбувалися після розпаду Київської Русі. Українські землі ста¬ли своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Захо¬дом, ареною непримиренної боротьби між українцями і поляками, що, з одного боку, сприяло розвиткові української самосвідомості, а з іншого — ускладнювало цю самосвідомість. У деяких працях зазначається, що український етнос почав формуватися переважно в Х^ ст., коли українська народність перебувала в за¬лежності від Великого Литовського Князівства, а згодом — Речі Посполитої. Етнічне самовизначення українців, тобто їхнє українське "ми", проявилося в усвідомленні відмінності від поневолювачів, власної тери¬торії, релігії й права. Етнічні права захищали спільно усі верстви насе¬лення, при цьому виникало почуття гордості за свій народ і непримирен¬ність до поневолювачів. Утім на цьому тернистому шляху були і втрати. Одна з них привела до серйозних наслідків — це так зване "опольщення" української знаті. У ХУІ-ХУІІ ст., коли Польща була могутньою державою, "приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича спричинив сильний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна перевага посилювала потяг до всього польського" . О. Субтельний зазначав, що українська знать, як і будь-яка знать, була чутливою до власного соціального статусу, тому пов'язаність із реігією і культурою, які вважалися неповноцінними, глибоко травмувала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи почали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову й культуру". "Важко переоцінити, — писав О. Субтельний, — ті серйозні наслід¬ки, що мала для українців втрата власної еліти. У суспільствах, які поклали початок сучасній Європі, з їхнім ієрархічним устроєм народ без знаті все одно що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, який зазвичай здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв розвиткові культури й освіти, підтримував церкву і живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поглибленням опольщення серед української знаті православ'я, а також українська мова почали пов'язуватися передусім з нижчими верствами, що призвело до непрестижності всього українського. У зв'язку з цим честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відда-ністю власному народові і його традиціям і асиміляцією в панівне суспільство і його культуру. Частіше перевагу віддавали останньому. Внаслідок цього іншою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або, точніше, її відсутності". Так було покладено початок формування комплексу меншовартості в українців. На деякий час становище врятувало зростання чисельності українського козацтва і його перемоги над поляками, однак подальша історія України, пов'язана з російським впливом, продовжувала сприяти розвиткові горезвісного комплексу меншовартості, про який стало модно гово¬рити у наші дні. Під впливом російської імперської влади в українсько¬го народу сформувалася малоросійська ментальність. Про це докладно писав О. Субтельний у своїй "Історії". Значна кількість української стар¬шини згодна була забути про свою належність до української нації заради того, щоб увійти до блискучого суспільства дворян Російської імперії. Така старшина була вороже налаштована до будь-яких ідей, пов'язаних із самостійністю України. Типовими для "малоросійської ментальності" є слова В. Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, аніж будь- хто... Моє становище підносить мене над всілякими дріб'язковими мір- куваннями. Я розглядаю проблеми ваших губерній з погляду загальних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не хвилюють" .

Таку малоросійську ментальність нещадно критикували історики націоналістичної школи ХХ ст. Аналізуючи причини виникнення цього принизливого для українського народу явища, В. Липинський зазначав, що воно характерне для народів, які не мають своєї держави. Отже, "малоросійська" самосвідомість домінувала у верствах української знаті Х'УТІІ — початку ХІХ ст., а самі українці були чи не найбільшими ворогами української самобутності. Розвиваючи свою ідею і намагаючись виявити коріння комплексу меншовартості українців, В. Янів наголошує, що в Україні протягом значного історичного періоду сформувався благодатний ґрунт для зрос¬тання цього комплексу: політичне поневолення із забороною мати власну мову та нав'язування назви "малороси". Характерно, що й за радянських часів у цьому плані нічого не змінилося. Тоді використовували всілякі методи, щоб зробити українську мову, а відтак і українську культуру, непрестижною. У ставленні до рідної мови та культури тоталітарний режим послідовно виховував в українців комплекс меншовартості. Про це явище свідчить той факт, що самі укра¬їнці прагнули, щоб їхні діти вчилися в російських школах. Це було зумовлено зокрема й тим, що українські школи мали слабшу матеріальну базу та не досить високий рівень викладання. Однак ані імперська влада, ані тоталітарний комуністичний режим не знищили національної самосвідомості українців, хоча й завдали їй значної шкоди. Події серпня-грудня 1991 р. показали, що українська нація живе й готова будувати свою незалежну державу.

 Основні етапи і чинники формування української етнічної самосвідомості.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднавчі самоназви: слов’яни (словени), руси (руські, роси, русичі) і українці (козаки), що, по суті, віддзеркалювали окремі етапи етнічної самосвідомості. Ключовим терміном початкового етапу формування українського етносу можна вважати самоназви “руські” , “русини”, що мали тоді не лише етнічний, а й етнологічний зміст. Він пов’язувався з усвідомленням причетності до всієї Руської землі, до всього руського, пізніше українського світу.

Про силу патріотичної свідомості (у загальноруському контексті) свідчать фольклорні джерела, і літописи, і державні документи, починаючи з часів князювання Ігоря і закінчуючи періодом гетьмана Богдана Хмельницького.

Загальноруська, а частково і загальнослов’янська самосвідомість (за термінологією Д. Лихачова, “земля – народ”) превалювала в українців тривалий час і після того, як утвердилася загальна самоназва “Україна”. Щоправда, вона майже до ХVІІІ ст. не стала ключовим елементом загальноетнічної самосвідомості українців у силу причин: по-перше, через розкол християнських церков, що розділили Україну на східну (власне Україну) і західну (Русь, Руську землю), по-друге, тому, що загальноетнічна самосвідомість українців набула на цей час соціального забарвлення, втілившись у самоназву “козак” (вільна людина).

Власне, від козацтва починаються витоки української нації, оскільки з ним пов’язане пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національної мети, тобто всіх необхідних для нації компонентів.

Їх формування, у свою чергу, базувалося на достатньо зрілому соціально-економічному фундаменті. Економічними передумовами зародження української нації став інтенсивний розвиток в Україні товарного виробництва, що зумовило утворення вже наприкінці ХVІ ст. внутрішнього ринку.

Економічним чинникам сприяли й соціальні та політичні, зокрема наростання національно-визвольної боротьби, у яку втягнулося все українське населення і, власне, всі класи. Національний рух, у свою чергу, спирався на могутню соціальну силу – козацтво, котре взяло на себе одну з головних функцій держави – захист України.

А втім, і “козацька” етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий (нижчий) та ідеологічний (вищий). Їх ґрунтовий аналіз, як і аналіз процесу наростання національної самосвідомості в цілому, зроблений Я. Дашкевичем, тому ми скористаємося з його наукових розробок. Побутовий рівень етнічної самосвідомості включав такі елементи: 1) поширення самоназв; 2) наявність національних стереотипів, у тому числі й тих, що характеризували інші народи; 3) переконання в існуванні спадкового фактору у вигляді особливої “руської крові”, під якою розумілася генетична близькість до Київської Русі; 4) наявність психологічних бар’єрів щодо сусідніх народів держав: традиційне ставлення до Степу, як до неприйнятого духовного світу (Великий кордон); неоднозначне ставлення до Росії – близької за культурою, але агресивної за духом; індиферентне – до Білорусі, що зазнала значних асиміляційних втрат унаслідок впливу російської нації і яка не підтримувала козацьких повстань; насторожене – до Польщі й Угорщини, підсилене релігійними бар’єрами.

Процес формування вищого, ідеологічного рівня етнічної самосвідомості (власне, це вже національна самосвідомість) включав такі елементи: 1) боротьбу за національні права – вольності для нації; 2) боротьбу за історичні традиції нації (звеличування культу князів, підкреслення величності Київської держави, відновлення національних пам’яток минулого, відстоювання ідеї автохтонності української нації); 3) боротьбу за офіційні права на державну українську мову; 4) засудження національної зради – потуранства, відступництва, ренегатства; 5) протиставлення релігійних світоглядів – людей “руського обряду” людям “лядської віри”; 6) національне мотивування козацьких повстань.

Козацький дух українства, втілений у самоназві “козак”, витав у етнічній історії українців досить тривалий час, і навіть після того, як була скасована Запорозька Січ і козацтво України. Більше того, він після цього дещо посилився як своєрідна реакція на опір. Мабуть, саме тому і затримався процес формування “ власне української самосвідомості. Адже самоназва “українець” прижилася лише в ХІХ ст.

Новий спалах загальноукраїнської самоназви, що асоціювався з іншою самоназвою “українець” і етнополітонімом “Україна-Русь”, припадає на кінець ХІХ ст. В українській етнічній історії цей час відомий як період національно-культурного відродження.

На жаль, офіційне ставлення Росії до української культури і спалаху національної самосвідомості українців було різко негативним. Воно виявлялося в серії указів, спрямованих на “викорінення” самобутнього культурного життя, у тому числі забороні української мови, книгодрукування, театру. Це відомі укази Петра І (1720), Олександра І (1805), “Валуєвський указ” (1863), “Емський указ” Олександра ІІ (1876).  Не зайвим буде нагадати тут і “теорію колбочки” (фактичну русифікацію), що втілювалася в життя в останні десятиліття нашого століття. У рамках цих офіційних документів формувалася і офіційна наукова концепція, що заперечувала самостійний розвиток українців і яка трактувала їх походження лише в рамках російського етносу (або з єдиної колиски) як одну з його локально-племінних частин.

Практика применшення значимості українського етносу, що тривалий час існувала, позначилася на формуванні української етнічності.

Ведучи мову про самосвідомість українців у сфері етнічності, ми повинні розуміти, що йдеться про її багатошаровість та ієрархічність. Сучасний її шар можна поділити на три основних типи: національну, етнічну й етнорегіональну (крайову) самосвідомість. У свою чергу, національна самосвідомість, залежно від механізму формування, розпадається на два етапи: на першому (він включає увесь “ спокійний” період становлення української нації до останнього десятиліття – лавиноподібного наростання національної самосвідомості) формувалося усвідомлення цілісності нації, на другому – пробудження українства як соціального організму з осмисленням шляхів реалізації головної національної ідеї – здобуття суверенності. Зовнішнім поштовхом “пробудження” української нації стало прийняття парламентом України акта про її суверенітет та незалежність. А ось події “помаранчевої революції” 2004 року беззаперечно засвідчили якісно новий період у розвитку української національної самосвідомості, що потребує глибокого наукового аналізу.

         Особливості матеріальної та духовної культури українців.

Народна матеріальна культура є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних, власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи, варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих регіонах України.

Така властивість матеріальної культури пояснюється тим, що вона не тільки виконує прагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема обрядово-ритуальної культури. Народна матеріальна культура була одним з найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за допомогою системи традицій. Адже вони матеріалізувалися в повсякденних речах: у одязі, житлі, кулінарії, хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.

Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню, відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і консервуючи міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в сфері матеріальної культури зберігалося найбільше архаїчних рис, притаманних різним історичним періодам. Щоправда, для кожного з них існував свій етнічний образ та свої етнічні традиції, які фіксували етапність їхнього історичного розвитку.

Особливо рельєфно етнічний образ і часова етапність виявлялась в такому стабільному компоненті народної матеріальної культури, як житло та поселення. На початку XVII ст. на території України сформувалися типи житла й типи поселень, котрі можна назвати українськими. Адже вони, грунтуючись на давній східнослов'янській основі, створювалися в етнічних традиціях українців та в системі своєрідних соціально-економічних і природних умов України.

У межах цих етнічних традицій сформувалося три основних типи поселень та три типологічних зони їх побутування: північна, центральна і південна. Всі вони мали давню слов'янську основу, проте сильно позначену своєрідністю природного (географічного) середовища.

Для північної зони, що включала два історично-етнографічних регіони — Полісся і Сіверщину, — найбільш характерним був давньослов'янський культурний пласт багатодвірських забудов вуличного (Полісся) або вулично-безладного типу.

Для центральної зони України традиційним типом забудов був безладний (безсистемний), зумовлений особливістю заселення краю. Майже до кінця XVIII ст. селяни мали можливість займати тут землі за звичаєм займанщини — одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. В його основі лежало традиційне уявлення селян про те, що їхня праця, вкладена в землю в будь-якій формі, надавала право на володіння і розпорядження нею. Займанщина особливо поширеною була у XVI—XVIII ст. серед козаків та селян, що мігрували з різних регіонів України на Запорізьку Січ, Лівобережжя, Слобідську Україну та південно-східну степову частину Правобережжя. З перетворенням народної колонізації на планомірні переселення почали виникати наприкінці XVIII ст. поселення вуличної, рядової, радіальної та шнурової забудови.

Регулярні забудови найбільш типовими ставали для південних районів України (Нової Січі, Новосербії, Донщини, Таврії), куди починаючи з другої половини XVIII ст. йшла спрямована колонізація. Формувалися поселення, що здійснювалися за розпорядженням адміністрації, квартального та гніздового планування.

У межах цих типоутворювальних етнічних традицій побутували їхні різноманітні зональні варіанти: одні виникали під впливом певних соціальних умов, інші — суто природних. Прикладом зональної варіативності, сформованої під впливом соціально-економічних умов, можна назвати малодвірські поселення та хутори (кутори, кути), що мали різну природу та різний час виникнення. Невеликі селища — дворища, відомі ще з XI ст., були поширені майже до середини XVIII ст. як виробничі бази феодалів та багатих козаків або як селянські заїмки (пасіки); в XVI—XVIII ст. виникали й тимчасові поселення запорожців — зимовники, а з кінця XVIII ст. — двори-висілки, найбільш характерні для Волині й Полісся.

Щодо природних чинників, то вони зумовили різноманітність як варіантів зональних поселень, так і підтипів забудов, а головне — впливали на розмаїття етнокультурних процесів. Явища матеріальної культури, в тому числі житло та забудови, становили «арену», на якій ці процеси розгорталися. Матеріальний світ набував у такому разі символічного виразу. Етнічна символіка українських поселень виявлялася, зокрема, в органічному поєднанні їх із ландшафтом, нерідко реалізуючись через регіональну варіативність: «що не ландшафт, то інший варіант».

Загальною ж символічною ознакою українських поселень була їх своєрідна прив'язаність до річок, хоча така етноекологічна ознака притаманна в цілому й багатьом іншим народам. Про зв'язок річки як стрижневої основи поселень з ознаками етнічного характеру їх мешканців влучно писав Василь Ключевський: «Річка є навіть свого роду вихователькою почуття порядку та громадського духу в народі... вона виховувала дух заповзятливості, звичку до спільної, артільної дії, змушувала розмірковувати та приловчатися, зближувала розкидані частини населення, привчала відчувати себе членом суспільства, спілкуватися з чужими людьми, спостерігати їхні звичаї й інтереси, обмінюватися товаром та досвідом, знати звички та вдачу».

На українському етнокультурному тлі така загальнолюдська закономірність набувала своєрідних етнічних рис, властивих психічному складу українців та їхній духовній культурі. Річка для них уособлювала не просто господарські, економічні, соціальні чи суто людські зв'язки, як це характерно для багатьох інших народів, вона ставала духовним началом для людності, що пов'язувала з нею своє буття. Адже більшість обрядових дій українців відбувалися біля води, бо ототожнювалися з водною стихією: купальські обряди, русалії й водохреще, обливання та ворожіння на мосту, біля криниці чи ополонки; водна магія та культ води лежали в основі багатьох вірувань та повір'їв, втілюючись у колоритних демонологічних обрядах, що стали етнічними символами духовної культури українців, — у образах русалки, нявки, водяника тощо.

Зв'язок між поселеннями різних типів та етнопсихологічними рисами їхніх мешканців виявлявся й через інші природні (географічні) ознаки, зокрема особливості ландшафту. А він в Україні визначався особливою різноманітністю, адже її територія має і рівнини, і височини та гори, і морське узбережжя; вона або вкрита лісом, або являє собою лісостеп чи степ, своєрідність якого по-своєму впливала на заняття людей, на їхній триб життя й навіть на психічний склад. Про вплив географічного середовища на етнічність і, зокрема, національний характер писав ще у 30-х роках П. І. Кушнер. Верховинці, наприклад, котрим доводиться відповідно до природних умов жити невеликими, часом замкненими групами, можливість спілкування між якими, як правило, є незначною, вирізняються більш відлюдним характером, ніж польовики чи поліщуки. Деяка обмеженість зв'язків між мешканцями гір позначилася на характері розселення та типі поселень. Останні, наприклад у гірських районах Карпат, були здебільшого безсистемними, розташовувалися на певній відстані один від одного.

Певною ізольованістю відзначалися і поселення, розташовані в лісовій частині України. Для їх мешканців, поліщуків, характерним є розмірений триб життя, що зумовило деяку консервацію поліської традиційної культури. Адже ліс, захищаючи людей від зовнішніх ворогів, слугував разом з тим за найнадійніший для них притулок. Духовне єство мешканців лісової зони найрельєфніше виявлялося в їхній демонології та світоглядних уявленнях, пов'язаних з обожнюванням лісу та лісного духу — лісовика. Розкиданість і певна ізольованість поселень — дворів — Полісся спричинили там велику локальність традиційно-побутової культури, що мала, однак, спільну основу. Вона визначалася спокійністю манери, приглушеністю тонів, делікатністю виконання, особливою природністю.

Рівнинні зони формували дещо інший тип людини — тип польовика, трохи відмінний спосіб життя та оригінальну традиційно-побутову культуру, позначену величчю і разом з тим досить одноманітну. Адже однаковість природних форм, як писав Сергій Соловйов, виключає обласні прихильності, веде народонаселення до одноманітних занять; схожість занять викликає одноманітність у звичаях, вдачі, віруваннях; однаковість вдачі, звичаїв та вірувань виключає ворожі зіткнення; однакові потреби визначають однакові засоби до їх задоволення, — і рівнина, якою б вона не була великою, яким би не було спочатку різноплемінне її населення, рано чи пізно стає областю єдиної держави. І, можливо, не випадково, як трактують деякі історики, перше державне утворення — Київська Русь — виникло саме в заданих природою кордонах, у межах розселення полян, тобто населення лісостепової та степової зон.

Не виключено, що цьому сприяли й тісні взаємозв'язки населення різних населених пунктів, як правило, великих і до того ж розташованих на незначній відстані один від одного, що сприяло спілкуванню людей у межах великого ареалу. Не випадково, що саме лісостепова та степова зони створили найбільш сприятливі умови для формування відкритого типу двору, поширеного згодом на всій території України. Це явище пов'язувалося з етногенетичними процесами, ядром яких була Середня Наддніпрянщина, зокрема Київщина, звідки вони розпросторювалися на інші землі України. Таким же шляхом поширювалась і символіка етнічної та національної української культури.

Одним із символів матеріальної народної культури українців став відкритий тип двору — не покритий дахом, що відрізнявся від типу дворів, розповсюджених серед усіх сусідніх з українцями народів: росіян, білорусів, поляків, молдаван та ін. Етнічною своєрідністю визначалася й забудова — розташування хати і господарських споруд, хоча вона в Україні пізнього середньовіччя мала кілька варіантів. Один з них — вільна забудова: окремі господарські споруди розміщувалися на дворі вільно, не з'єднуючись спільним дахом; другий — однорядна забудова: всі господарські споруди ставали в один ряд з хатою, нерідко об'єднуючись спільним дахом; третій — дворядна забудова: жилий будинок і господарські споруди розташовувалися один проти одного; четвертий — Г-подібна забудова, коли хата і господарські споруди будувалися по обидві сторони садиби і були об'єднані спільним дахом.

Нарешті, в межах відкритого українського типу двору сформувався ще один різновид забудови — замкнений. Він як певною мірою споруда оборонного характеру побутував їебільшого на етнічному кордоні українського етносу, нібито слугуючи символом його захисту: в Карпатах, де мав назву гражда, або хата у брамах, у правобережному Поліссі — окружний двір, або підварок, у південних районах України — зимівник. Символічно й те, що забудови-фортеці найбільшого поширення здобувають саме у XVII—XVIII ст., тобто в період формування української нації. Адже у той період вони виступали в ролі маркеру, що визначав оригінальність етнічної культури українців і водночас її відмінність від культури інших народів. Усвідомлення ж своєї неповторності, як трактує етнологічна наука, є однією з головних ознак націогенезу та генези національної культури.

Її своєрідність виявлялася також і в характері розміщення хати на подвір'ї. До речі, порядок розташування оселі на садибі зумовлюється не тільки виробничою спрямованістю господарства і не лише особливостями ландшафту чи соціального характеру. Вся система розміщення хати та господарських споруд на українському подвір'ї підкреслювала незалежність, розважливість та грунтовність його господарів, їх певний індивідуалізм увиразнювався наявністю паркану, тину або муру, яким позначали обійстя. Проте висота огорожі була такою, аби можна було спілкуватися із сусідами, опосередковано засвідчуючи товариськість та приязність.

Риси незалежності в етнічному образі українців особливо рельєфно виявлялись у вільній забудові двору та в способі розміщення житла стосовно вулиці. Щодо типового порядку забудови, то він серед українців реалізовувався у такий спосіб: господарські споруди, як правило, розташовувалися по периметру двору, огородженого парканом, вільно, не торкаючись один одного. Ближче до вулиці, в передній частині двору, з переважною орієнтацією вікон на сонце ставили будинок (хату), поблизу нього — «чисті» господарські споруди: комору, повітки, возовні. З другого боку двору за коморою будували льох, погріб, а в глибині двору — споруди для живності: стайні, хлів, повітки, конюшні, кошари, загороди, саж. За господарськими спорудами розміщували город, а далі — леваду з обов'язковою посадкою верби чи акації. На межі городу і левади влаштовували гумно та приміщення для молотьби і зберігання хліба — клуні, половники.

Етнічної особливості, співзвучної етнопсихологічному складу українців, набував і порядок розміщення житла стосовно вулиці. Наприкінці XVIII ст. склалося два варіанти розташування хати: наближене і глибоке, але в обох випадках — віддалене від вулиці. Українська хата, як правило, розміщувалася в глибині садиби, обрамлялася садком, на відміну від усталених традицій багатьох інших народів, відповідно до яких житловий будинок розташовувався у безпосередній близькості до вулиці або трохи відокремлювався від неї невеличким палісадником.

Українська хата пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши глибинну спільність з житлом східнослов'янських, а частково і західнослов'янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як докиївської доби, так і періоду Київської Русі. Проте лише у XVII—XVIII ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом української народної культури та ознакою духовності української нації. Образ «білої хати», що стоїть у садочку, квітами повита, неначе дівчина, за висловом Т. Г. Шевченка, став свого роду візитною карткою України, бо втілює не просто довершений зразок народної архітектури, а й цілу систему естетичних засад, народної творчості, навіть образ світоглядних уявлень та людських стосунків. «Біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, — писав Олександр Довженко, — архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Саме такий образ житла здобув назву «української хати», хоча генетично він пов'язаний тільки з окремим регіоном України — Середньою Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Але оскільки саме тут, на Гетьманщині й Запорізькій Січі, зароджувалися націогенетичні процеси, формувалася національна культура, багато з явищ цієї культури сприймалося як національні символи. І це при тому, що українське житло не було одноманітним: воно виявлялося в кількох варіантах.

За комплексом типологічних ознак українське житло вже у XVIII ст. мало чотири підтипи, кожен з яких, у свою чергу, розподілявся на декілька варіантів. Це — північноукраїнський (або поліський) комплекс, що включав три зональних варіанти, центральноукраїнський (лісостеповий) з п'ятьма варіантами, західноукраїнський також з п'ятьма варіантами і південноукраїнський (або степовий) з чотирма варіантами.

Однією з головних ознак для вирізнення окремих типів або варіантів хати є її планування. «Українська хата» XVII—XVIII ст., найбільш типова для Лівобережної України, здебільшого була трикамерною: хата — сіни — комора. До речі, такий тип хати відомий у цьому регіоні ще в XII—XIII ст., що свідчить на користь спадкоємності народних традицій у галузі житлобудівництва. Щоправда, на той час все ж переважали одно- і двокамерні житла (хата або хата — сіни). У XVIII ст. на Середній Наддніпрянщині були вже трикамерні житла, хоча у багатьох регіонах в основному побутували дво-, а подекуди і однокамерні житла.

Житло, що складалося з однієї хати, ще у XVIII ст. не було рідкістю для Полісся та деяких східних районів, хоча типовим ставало двокамерне житло: тепла хата та холодна комора або сіни. До речі, холодні сіни — характерна ознака житла всіх східних слов'ян, як і неслов'янських народів Східної Європи. Така традиція тривалий час поширювалася і на трикамерні житла, два приміщення з яких не опалювалися, і це виправдано, бо трикамерне житло було колись з житлового помешкання, сіней та комори.

Згодом, у XVII—XVIII ст., воно складалося з двох хат, розділених сіньми або коморою. Такий тип української хати побутував майже до початку XX ст., а пізніше, з посиленням капіталістичних соціально-економічних відносин та впливу міської культури, формувався інший тип багатокамерної української хати різних варіантів: кругла хата, довга хата тощо.

У XVII—XVIII ст. в Україні сформувався і побутував такий тип народного житла, котрий одержав назву український. Він мав єдину основу, що характеризувалася наявністю таких ознак, як абсолютна однотипність інтер'єру хати (розміщення печі в кутку біля входу, а по діагоналі від печі — покуття), паралельне побутування зрубної і каркасної техніки спорудження стін та їх мазання, поширення відкритого типу двору з переважанням вільної забудови, нарешті, оригінальний інтер'єр хати.

Оригінальність внутрішнього планування української хати, як правило, виявлялася через світоглядні уявлення та обряди, пов'язані з окремими предметами: піччю, столом, скринею, лавами, жердками-полицями, символіка яких у етнічній духовній культурі є своєрідною для кожного з етносів. Щодо інтер'єру житла, то він серед українців, білорусів, росіян ще з часів давноруського періоду визначався типологічною єдністю, діставши назву українсько-білоруського типу: внутрішній кут хати займала вариста піч, по діагоналі від неї — червоний кут, у якому розміщувалися ікони, прикрашені рушниками, квітами та зіллям; за бічною стіною печі влаштовувався дерев'яний настил («піл»), поблизу нього — скриня, далі — колиска; вздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави, прикрашені веретами, коцами або килимами, біля дверей та понад ними — мисники для посуду, а над вікнами чільної стіни — хлібну полицю.

Українська хата становила найважливіший компонент культури в широкому розумінні цього поняття: і як елемент матеріальної та духовної культури, і як система світоглядних уявлень, виконуючи насамперед оберегові функції. Вона захищала людей не лише від несприятливих природних умов, а й від ворожих темних сил. Тож не випадково, що кожна її деталь, кожна річ і знак мали естетичну та магічну спрямованість.

Естетичний образ хати досягався насамперед через декоративно-художнє оздоблення, що, як правило, виявляло'етнічні ознаки. Скажімо, інтер'єр української хати неодмінно оздоблювався українськими рушниками, доріжками, килимами й коцами та настінним розписом. Причому вишивка рушників, якими прикрашали ікони, картини, вікна та двері, була різною, оскільки мала різну оберегову символіку. Найбільша небезпека, як вважали, йшла від дверей, отже, логічно, що саме вхід до житла особливо ретельно оздоблювали магічними знаками. Вони містились і у відповідній вишивці рушників, якими прикрашали двері, і в хрестиках, наведених крейдою навколо дверей та вікон, і у розвішаних понад дверима хатніми амулетами (підкова, часник, різне зілля).

Особливою чудодійною силою, згідно із світоглядними уявленнями українців, наділявся мак, насамперед видюк — польовий мак — головний оберіг від лиходійства відьом, упирів та бісовської погані. Він, як, до речі, і будь-який елемент оздоблення, поєднував у собі дві якості: як оберіг і як прикраса. Адже мак вважався символом краси. В українських піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя та до голови роду — матері. Порівняння маку з матір'ю є особливо символічним, бо органічно вписується в прадавній культ жінки-матері — охоронниці домашнього вогнища. Цей архаїчний культ досить міцно зберігався серед українців і у XVII—XVIII ст., виявляючись, зокрема, в тому, що саме жінка оздоблювала свою оселю, тоді як серед деяких інших народів (наприклад, росіян) цим займалися спеціальні майстри-чоловіки, принаймні щодо зовнішніх стін будинку.

Українська жінка вносила в прикрашування домівки суто жіноче начало. Воно виявлялося і в техніці оздоблення (його етнічною ознакою був розпис або мазання), і в орнаментації, і в символіці орнаменту — вишивки чи розпису.

Інтер'єрний розпис української хати превалював у тій її частині, де жінка проводила основний свій час — біля печі. Піч в українській хаті була центром і функціонального, і оберегового, і естетичного вираження. Саме її найбільш ретельно оздоблювали — розписували квітами або пташками, що давало уявлення про уподобання господині, її естетичні смаки та символічні знаки: якщо, скажімо, піч була уквітчаною — так звана мальована піч, — це був знак того, що в хаті є дівчина «на порі». Про наявність у домі парубка або дівки на виданні промовляли й інші знаки: червоні квіти або пташки на хвіртці, воротах чи над вікнами.

Великого значення в оздобленні хати надавалося розпису стін, котрі, як правило, білилися, а нерідко й розписувалися, найчастіше рослинним орнаментом, рідше фігурками птахів, тварин, геометричними фігурами, а то й побутовими сюжетами. Використовували мотиви давніх релігійних або суто народних календарних обрядів, причому відтворювали їх фарбами далеко не натуральних кольорів. Останнє свідчило про те, що малювання сприймали не тільки як елемент оздоблення, а й як сакральний акт.

Подібне значення мало й оздоблення зовнішньої частини стін. Вони, на відміну від стін у багатьох інших народів (скажімо, білорусів, росіян), котрі вдавалися здебільшого до різьблення, вибілювалися. Саме через це образ «білої хати» набув етнічної ознаки, що кидалася в очі навіть чужинцям, які мандрували Україною. Українці, писав, наприклад, І. Коль, живуть у чисто утриманих хатах, які тобі усміхаються. Вони не вдовольняються тим, що щотижня їх миють, як це роблять голландці, але ще кожні два тижні їх вибілюють. Тому їхні хати мають білий колір, наче свіжопобілене полотно. «І стояла біла хата під горою, край долини, у вишневому садочку та в калині».

А втім, українська хата не обмежувалася побілкою, вона ще й розписувалася. Найпростішим видом малювання, поширеним у XVIII ст. на Полтавщині, Київщині, Поділлі і частково на Закарпатті, було фарбування стін: фасадні стіни, що, як правило, виходили на південь або схід, фарбувалися у світлі й холодні тони — білий, блакитний, синій або світло-зелений, задні зберігали природний колір глини: призьба підводилася червоною фарбою, як і двері та віконні прорізи, символізуючи очищення вогнем «всяк входящого». Власне, малювання — рослинні й геометричні орнаменти та фігурки птахів і тварин, що побутували майже скрізь в Україні (за винятком північних районів Полісся та деяких районів Харківщини), розміщувалися в різних частинах фасадної стіни, а особливо під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей.

У тому, як їх розташовано, була глибинна символіка, що грунтувалася на магічній цифрі «три» і відповідно на триподільній системі. Усе малювання поділялося на три рівні: перший розпочинався від призьби і доходив до вікон, другий визначався висотою вікон, третій — від вікон до даху. Ця магічна символіка виявлялась і в багатьох інших елементах хати: традиційна українська хата мала триподільне планування, вікна складалися з трьох шибок, житлова кімната мала три вікна, а саме житло складалося з трьох частин: призьби, стін та даху.

Магічна символіка була характерною і для інших видів матеріальної (як і духовної) культури, зокрема для традиційного народного вбрання: адже воно включало такі складові, як взуття, власне одяг і головні убори. Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.

Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII—XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска — «оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.

Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»). Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком, сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу), прикрашену дорогоцінною запонкою. В цілому одяг козацької старшини, особливо рельєфно відтворений у гравюрах та іконах XVII—XVIII ст., наближався до одягу феодалів, насамперед польських феодалів.

Проте саме козацький одяг, що формувався спонтанно, до того ж, нерідко вбираючи іншоетнічні компоненти, зокрема тюркські (скажімо, кунтуш — верхній одяг з прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами), став символом національного українського одягу, а не селянський, котрий нібито має більше прав на такий статус. Адже в етнічній традиційно-побутовій культурі він посідав значне місце і має глибоке етнічне коріння.

Природа цього феномена грунтується на особливостях механізму формування національних стереотипів, зокрема національних символів у матеріальній народній культурі. Останні, як правило, виникають спонтанно, як реакція на неординарну етносоціальну ситуацію, а нею у XVI—XVII ст. було саме козацтво — оригінальне соціально-національне й історичне явище, певний символ і певний етап розвитку української нації. В історичній пам'яті людей воно матеріалізувалося, зокрема, через його атрибути, в тому числі й через вбрання. З етнологічних теорій відомо, що зникнення якогось компонента, як утилітарної речі, зі зміною структури традиційно-побутової сфери, в якій вона колись функціонувала, не означає витіснення із свідомості носіїв культури усталеного стереотипу уявлень, образу, що побутує нерідко значно довше за предмет. Так трапилось і з козацьким одягом.

Складання образу національного українського одягу на козацькій основі полегшувалося й через те, що він у принципових своїх рисах грунтувався на слов'яно-українських традиціях, носієм яких було селянство. Формування цього явища припало на XVI—XVIII ст., час, коли в традиціях розвитку народного одягу з'явилися нові тенденції. По-перше, з комплексу одягу зникли деякі архаїчні елементи: саме до XVI—XVII ст. слід віднести початок витіснення стегнового типу одягу — плахти, дерги (горботки, обгортки) — спідницями; по-друге, значне соціальне розшарування населення позначилося на урізноманітненні й змінах одягу. Воно особливо посилилося з початком XVIII ст., тобто з часу видання Петром І указу про обов'язкове носіння всіма верствами населення (крім духовенства та селян) західноєвропейського, угорського, пізніше німецького вбрання. Кардинальних змін зазнав у цей час і військовий одяг, який також наслідував західноєвропейські зразки: кожному «чину» належав свій одяг. До німецького вбрання переходило дворянство, купецтво, міщанство та частково ремісники; селяни ж сприймали лише деякі елементи європейського одягу, використовуючи, як і колись, традиційний одяг. Більше того, й інші прошарки населення України тривалий час зберігали традиції народного українського одягу особливо стійко в провінції та сільській місцевості.

Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягає традицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурне явище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичні уподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого роду етносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, і водночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності.

На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання, регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки, як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі, ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом, смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту. Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). у Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загальнопоширених свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцули — гуню, підгорянці — чугу тощо.

Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (в основному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону, спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні, димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині, Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся, Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні. Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі, рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики.

Традиційний український костюм, зокрема XIX ст., є найважливішою складовою національної культури та етнічної історії завдяки його двом головним властивостям: регіональної та зональної варіативності та органічного вплетення в систему народної художньої культури. Регіональна розмаїтість українського одягу складалася відповідно до особливостей розвитку історії українського народу, котрий протягом сторіч розчленовувався різними державами, привносячи тим самим іншоетнічні компоненти. Кожний регіональний комплекс українського одягу містить у собі (крім загальнослов'янських і загальноукраїнських рис) регіональну символіку української етнічної культури. Вона виявлялася не стільки у своєрідності окремих видів одягу (хоча і ця особливість є досить виразною), скільки у специфіці художнього його оздоблення та способі носіння.

Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини, черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака вбрання гуцулок та ін.

Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насамперед вона у символічних образах несла інформацію і про етнічні та етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості.

Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ, власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст. переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній здебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослинний орнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнамент зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорам та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі — червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині, як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-геометричним узором переважно чорного кольору.

Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивок застосовувались аналогічні кольорові гами і в окремих видах одягу. В Поліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак та літник червоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, на Київщині — червоні та сині. Те саме стосувалось і взуття (перевага віддавалася червоним, жовтим та чорним кольорам), і поясів, найрозповсюдженішим кольором яких майже повсюдно в Україні був червоний.

З географічного погляду традиція використання кольорової гами варіювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах і переважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи, регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний тип характеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманний уподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність — темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністю господарської діяльності та всім укладом життя.

Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонів колір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями, характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культом сонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідно із народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси — червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг від зовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверима та вікнами.

Разом з тим червоний колір ототожнювався з гарним, веселим і радісним. Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але без червоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» (червоного не можна було одягати під час посту). Червоний колір символізував радість народження дитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістю зустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільної обрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червону корогву.

Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційного одягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення.

Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж і деякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Він слугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливою ретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментовані рушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси — оздоблювалися витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою із кольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець для грошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще й сучак, складний ніж та металевий топірець. З поясом асоціювалися народні повір'я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випасі прогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід.

У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилися традиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичні норми. Заміжня жінка повинна була обов'язково ховати своє волосся під очіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про них згадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже огренет (зірве) чуже жене повой з голови... явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основа звичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях та повір'ях, згідно з якими вважалося, що недотримання цього звичаю є великим гріхом, який падав не лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір'ям, могла накликати неврожай, хвороби та пошесті.

Символіка народної матеріальної культури особливо насиченою була у сфері традиційної кулінарії та харчування. І це закономірно, оскільки українці — споконвічний хліборобський народ — залишалися такими аж до кінця XIX ст. Відповідно до цього і традиційно-побутова культура в своїй основі грунтувалася на цінностях хліборобської праці, культі землі й родючості та шануванні головної цінності хліборобства — хліба. Український фольклор рясніє сюжетами його звеличування та підкреслення пріоритету: «Хліб — усьому голова», «Без хліба — нема обіду», «Хліб та вода — то нема голода».

Для української ментальності є особливо символічним те, що хліб і жіноче начало в структурі її цінностей ототожнювалися: жінка увінчувала результати хліборобської праці, випікаючи хліб для родини; вона ж була і єдиною розпорядницею сімейних обрядів, головним атрибутом яких ставав виготовлений нею хліб. Таким чином, хліб набував для українців сакрального значення, а крім того — головної цінності при визначенні етичних, звичаєвих, а часто естетичних норм.

Для українців хліб становив також головний компонент харчування, позначений не лише особливостями їхньої господарської діяльності, а усталеними традиціями, спричиненими регіональною специфікою. Майже до кінця XVIII ст. в Україні переважав житній хліб, у південних землях, колонізованих українцями в XVII—XVIII ст.— Таврії, Катеринославщині, Херсонщині,— пшеничний, на Буковині, Наддністрянському Поділлі — кукурудзяний, у Прикарпатті — житній, ячмінний та кукурудзяний, на Полтавщині — гречаний.

Відповідно до регіональності хліборобських культур формувалося й меню, яке у всіх районах України в основному складалося з хлібних страв. За традицією вони приготовлялися здебільшого з житнього, гречаного та кукурудзяного борошна: на Полтавщині — з гречаного, Слобожанщині — житнього з доданням пшеничного та ячного, на Гуцульщині — з кукурудзяного (коржі, малай), на Бойківщині та Лемківщині — з вівсяного (ощипок, паленя) або ячного (адзимка). При готуванні хліба до борошна нерідко додавали різноманітні домішки — висівки, картоплю, квасолю, горох, а також борошно з товченої дубової кори, сосни або лободи.

На зламі XVIII—XIX ст. започатковано дещо інші хліборобські традиції й інший асортимент етнічних страв. Витоки цієї традиції йдуть з південних районів України, освоєння яких припадає на XVIII—XIX ст. і де, власне, зароджувалася пшенична агрокультура, котра пізніше стала поширюватися по всій Україні. Ця традиція істотно позначилася на асортименті блюд української кухні, проте майже не торкнувшись обрядової системи атрибутів хліба. Однак символічні його ознаки пов'язані саме з пшеничними виробами: великими хлібинами, розрахованими на велику родину — паляницею, хлібиною та боханцем; короваєм — головною ознакою весільного столу та духовним образом весілля; млинцями тощо.

Асортимент борошняних страв української кухні включає розмаїття хлібних виробів, більшість яких — обрядові (коровай, корочун, лежень, мандрики, паска, гуски, шишки), каші (пшоняна, ячна, кулеша, пенцак, зубці, путря, дробленка), рідкі мучні страви (пшоняний куліш, ячний крупник), кашеподібні страви з борошна (лемішка, соломаха, малай, мамалига, толокно), а також оригінальні напої (жур, кваша), оспівані Іваном Котляревським у «Енеїді».

Другу етнічну особливість української кулінарної традиції становив великий асортимент овочевих страв. Це — і борщ, і капусняк, і голубці, і квашена капуста, і солоні огірки, і гарбузова каша. Починаючи з другої половини XVIII ст. в Україні поширюється картопля й різноманітні картопляні страви — печеня, деруни, коми, кльоцки — особливо у Поліському регіоні. Серед населення Карпат велику роль відігравали страви з варених бобів та квасолі, зварені й заправлені борошном, салом та цибулею. Гуцули готували «товченку»: до зварених бобів, квасолі та картоплі додавали тертий мак, перець, цукор, цибулю або й сушені сливи та яблука.

Широким асортиментом визначалися й м'ясні, рибні та молочні страви, хоча як повсякденна їжа вони були рідкістю для української родини. Проте в загальному кулінарному мистецтві й етнічних традиціях харчування вони посіли досить помітне місце і позначені оригінальністю. Неповторними за технологією та смаковими якостями стали кендюхи, кров'янки, крученики, печеня, січеники, хлібні хляки, шинка, а також сколотина, бриндзя, колотуха, завдаванка, сирокваша, парушка тощо.

Багато з блюд української кулінарії набуло етнічної та інтеретнічної символіки. Етнічна їх символічність визначалася насамперед через усвідомлення українцями окремих блюд як своєрідного коду національної культури, вписаних в систему етнічної історії. Вони розумілися ними і як зразки найвищих досягнень власного кулінарного мистецтва.

Взірцями світової народної кулінарії і водночас маркером самобутньої української культури ще у XVII—XVIII ст. стали такі страви, як борщ, галушки, вареники, горілка, узвар. Адже назви всіх цих страв вживалися у словосполученнях: український борщ, українські (або полтавські) галушки, українські вареники, українська горілка, українське сало.

Найвиразнішим серед усіх названих страв є саме український борщ, що став маркірованим елементом в українській етнічній культурі. Не випадково, що він особливо часто згадується в українському фольклорі, до того ж, нерідко разом з іншим вагомим маркером етнічної матеріальної культури — хлібом: «Що до чого, а борщ — до хліба», «Борщ та каша — добрая паша». Український борщ — надзвичайно складний за виготовленням, включав понад 50 компонентів, мав складну технологію приготування та суворо виважене дозування інгредієнтів. Останні визначали не лише смакові якості, а й робили борщ достатньо сильним фітотерапевтичним засобом. Недаремно борщ в українській родині готували не частіше одного разу на тиждень.

Майже повсюдно в Україні побутувало в основному три типи борщів: червоний, зелений і холодний, кожний із яких поділявся ще й на різновиди. Основним компонентом борщів будь-яких типів і варіантів була капуста та буряк, а починаючи з XVIII ст. — картопля. На півдні України було прийнято додавати у борщ квасолю, на Полтавщині — розтерте пшоно, в Карпатах — боби. Борщ обов'язково заправляли буряковим квасом, сироваткою або сметаною: квас розбавляли водою, кришили буряк, картоплю, капусту, моркву, квасолю, додаючи товченого сала з цибулею або олії, трохи м'яса, а під час посту — сушену рибу. Навесні віддавали перевагу зеленому та холодному борщам, виготовленим із щавлю, кропиви, лободи, кропу, петрушки, заправлених сметаною, яйцями, цибулею тощо.

Борщ, а також інші взірці української кулінарії: галушки, вареники, горілка були символами етнічної культури не лише завдяки своїй оригінальності, а й через те, що вплетені були в обрядову культуру — і, отже, недаремно всі вони виступали насамперед компонентом святкової їжі. Показником 'їхньої символічності слугувала зональна та регіональна розмаїтість страв-маркерів.

Адже відомо, що етнічна культура виявляється саме через багатство зональних її варіантів, а найбільші спалахи розвитку зональних варіантів нерідко набувають інтеретнічної значущості, тобто визнання їх людьми різних національностей за елементи своєї культури. Так сталося, до речі, і з борщем, котрий став елементом інтернаціональної культури, визнаний і білорусами, і росіянами (вони включили до своєї кулінарії «борщ російський»), і іншими народами.

Проте зональні етнічні компоненти культури, включаючись у інтеретнічну культуру, не втрачають етнічної та національної символіки, оскільки вона формується глибинними структуро-утворювальними традиційними засобами, що грунтуються на престижно-ритуальній, суто етнічній основі. Більше того, в силу існування такої основи відбувається адаптація багатьох компонентів інтернаціональної культури: вони маркіруються під етнічно-зональні варіанти.

Отже, процес формування етнічності й інтеретнічності — обопільний, фундаментальний і постійний: він відбуватиметься доти, поки існує сама культура, в тому числі етнічна. Кращі зразки етнічної культури, підіймаючись на глобальний рівень культурних досягнень, сприйматимуться різними етносами як свої, і водночас найбільш розвинені компоненти інтеретнічної культури маркіруватимуться під етнічні, зональні варіанти.

Етнічна основа кулінарії посилювалася через її органічне вплетення в обрядово-ритуальну канву та в соціонормативну систему. Остання пов'язана з нормами регламентації прийому їжі, її розподілом між членами родини та порядком частування. Найретельніша регламентація харчування визначалася давніми традиціями та конфесійними обмеженнями — постуванням: українці постили у Великий піст, а також Петрівський, Спасівський, Пилипівський пости й навіть щосереди та щоп'ятниці у м'ясоїд.

Натомість у святкові дні страву намагалися приготувати, щоб столи ломилися від блюд, тим більше, що їх кількість нерідко визначалася обрядовою регламентацією. Ось один із прикладів трапези українців. Насамперед закушують пісними пирогами, випивають по чарці горілки, потім подають вчорашні капусту і горох. Упоравшись з пісною їжею, приступають до скоромного: подають пироги із свининою й шкварками, обмішаними гречаною мукою, і розігріту ковбасу, далі — капусту із свининою. Спочатку їдять лише капусту, м'ясо подають окремо на дерев'яній тарілці. Господар сам розрізає м'ясо, присолює, перший шматок бере собі, а за ним беруть інші, по старшинству. Після капусти подають локшину, причому знов-таки спочатку їдять локшину, а потім гусятину, котру теж розрізає глава родини. По закінченні на столі з'являється кутя з медом або маком і, нарешті, узвар.

В українській етнічності страви, їжа, кулінарія як компоненти матеріальної народної культури виходили за межі матеріального світу, вплітаючись у канву культури взаємин між людьми та їхньої духовності; вони нерідко ставали ядром, довкола якого визрівали певні традиції. Одна з них, безпосередньо пов'язана з їжею та стравами, — це хлібосольство й гостинність, вміння майстерно приготувати страви, вправно їх подати та вміння щедро прийняти гостей.

Хліб, частування і хлібосольство включаються у великий пласт аграрної культури, особливо притаманної українцям, її першоосновою була господарська культура, визначена для XVII—XIX ст. як традиційне рільництво. Воно являло собою цілу низку атрибутивних елементів: культ землі, магію слова та магію предметну, насамперед знарядь праці — все те, що становило світоглядну систему і разом з тим — важливий компонент традиційної культури взагалі.

Символом господарської культури українця-хлібороба були хліборобські знаряддя праці, один із первісних їх видів — рало (звідси — рілля, рільництво та ротай, рільник) та пізнішого походження — плуг (звідси плугатар). Знаряддя праці відтворювали, зокрема, рівень агрокультури та певною мірою системи землеволодіння й землекористування в Україні. На XVIII ст. припадає формування передових агротехнічних прийомів та досить прогресивних форм землеволодіння. Скасування у XVII—XVIII ст. колективної власності на орні землі та значної частини угідь призвело до послаблення общинних засад, котрі в Україні виявилися специфічними. Вони характеризувалися значною роллю займанщини, великим обсягом вільних земель (а звідси побутування традиції займища), відсутністю регулярного земельного переділу, прискоренням ліквідації общинного землеволодіння.

Відповідно до цього склалася своєрідна система знарядь праці, зокрема орних. Українці користувалися трьома видами: плугом, ралом і сохою. Рало і соха як найбільш примітивні орні знаряддя мали локальне застосування, побутуючи в основному в районах із перелоговою системою обробітку грунту: в Україні — це північні райони Полісся; в Білорусі, Росії та частково Польщі соха набула досить великого поширення, тому, за висловом К. Мошинського, вона зберігала яскраво виражений північно-східноєвропейський характер. У центральних та деяких південних районах України траплявся український вдосконалений тип сохи — металева, з передком і з двома ручками. Типовим орним знаряддям праці українців був так званий український плуг (або степовий, малоросійський, новоросійський) — досить громіздкий, але найбільш зручний для підняття цілинних земель Півдня України: в нього запрягали від двох до чотирьох пар волів. Воловий запряг — суто українська форма оранки, пристосована для чорноземів і важких грунтів, найбільш характерних для вільних земель Новоросії та Донщини.

Саме там у XVIII — на початку XIX ст. розвивалося товарне виробництво зерна, що стимулювало появу досконаліших фабричних плугів та модифікованих традиційних («колоністських» і «подільських») плугів, культиваторів, а пізніше і сіялок, молотарок («гарманів»), зазубрених серпів, кіслитовок. Відповідно до цього поступово зникали архаїчні види сільськогосподарських знарядь праці: вже наприкінці XVIII ст. вони в Україні стали рідкістю, набагато випередивши подібний процес, що відбувся у багатьох сусідніх народів. За якістю знарядь праці, технологією обробітку грунту, системою землекористування українці належали до народів, що мали європейський рівень агрикультури.

ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

 Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, а не завезена поневолювачем, не нав'язана імперським центром, не імпортована з-за кордону. Взявши за зразок чужу культуру для творення власної, народ виглядатиме нижче-вартісним і провінційним. Так було з українцями в "інтернаціональній сім'ї братніх народів", культура якої зводилася до теорії "злиття всіх націй і народів" із їхньою усередненою духовністю. Так було в Російській імперії, коли зразком для українця вважалося тільки "великоросійське"; так було за Польщі, коли значна частина українського панства відцуралася свого народу, забувши своє рідне коріння; так було й за часів Київської Русі, коли з волі князівсько-боярської верхівки русичів-українців загнали до візантійського духовного ярма.

Тисячолітнє нищення духовної культури українців зробило свою чорну справу. Та чи все так безнадійно втрачено? Огляньмося навколо — адже це ми колядами зустрічаємо Різдво, це ми співаємо в колі друзів та рідних українську пісню, це ми вітали нашу незалежну державу й зі слізьми на очах освячували наш блакитно-жовтий прапор.

Що ж готує доля нам, українцям, нині? Невже наша історія так нічому нас і не навчила? Вивчаймо досвід і мудрість своїх Предків, щоб не втратити самобутність, не розчинитися в круговерті часу, не згубити своє майбутнє.

ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ТА МІФОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ.ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

Поняття міфа і міфології. Міф (від гр. mitos - слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв.

Міфологія - це сукупність міфів того чи іншого народу. Донедавна у фольклористиці побутувала думка про те, що міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії. До міфів же ставилися як до імовірних подій. Але не слід забувати, що значна частина казок створювалася на основі давніх міфів, хоча вже й завуальованих від християнських переслідувань. Досить часто в наших казках знаходимо паралелі з етнічною релігійною міфологією. Міфи відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Природність Українським міфам властива надзвичайна природність, пов'язаність із хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Персонажами переважно є батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, худоба і поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, а швидше - відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру тощо. Дуже часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер християнської критики і засудження язичницьких Богів ("бісів"), значення яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, не прийнятних для християн.

Для людини, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Та цей природний розвиток української, як і загалом слов'янської, міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники у всіх слов'янських країнах знищили безліч язичницьких творів, що писалися Волхвами для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов'янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, досить часто ховаючись у глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. Хто знає, як би нині виглядала наша рідна міфологія, коли 6 вона мала писемні пам'ятки, як приміром, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, в більшості засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб вибудувати чітку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Зв'язок міфології з релігією. Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшла низка наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте систематичного викладу рідної міфології ми не маємо й до сьогодні. Християнський світогляд дослідників XIX ст. та матеріалістичний світогляд XX ст., насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всілякі наукові дослідження у галузі міфології, котра трактувалася виключно як примітивне пережиткове явище культури. Недостатньо уваги приділялося також вивченню взаємозв'язку міфології і релігії. Вважалося, що християнська релігія має статус "вищої", — отже, вона не міфологічна, а історична. Язичницьку ж релігію вважали "нижчою", тому вона — міфологічна, а значить — "казкова". Таке уявлення породило і хибне ставлення до міфу як до чогось нижчого порівняно з релігією.

Ми ж, взявши за основу факт, що жодна релігія не обходиться без міфології, розглядатимемо українську міфологію в нерозривному зв'язку з етнічною релігією. Етнічною вважаємо ту релігію, яку створив сам народ впродовж багатотисячолітнього побутування на рідній землі засобами рідної мови, рідної пісні, рідної символічно-образної системи, тобто українське язичництво.

Пантеїзм, політейм, генотеїзм. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan — все, і theos — Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється із природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр.polis — багато і Teos — Бог, дослівно означає "храм усім Богам")

В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям. Форма релігії, в якій є багато Богів на чолі з одним верховним Богом, називається генот теїзмом (від гр. henos — рід, походження і Teos — Бог).

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих натяків "Слова о полку Ігоревім" на зразок: "вітри — Стрибожі внуки" або літописного "цар Сонце, син Сварогів. себто Даждьбог"3. Дещо більше таких "родоводів" подає Велесова Книга. Отже, слов'янська теогонія — сукупність міфів про походження і родовід Богів — досі залишається вивченою не достатньо, до того ж саме в цій галузі маємо найменше матеріалу.

Позаетнічний монотеїзм як антипод етнічного політеїзму. В середині І тис. до н. ч. у деяких країнах Сходу почався відхід від природних релігійних систем і спрощення та примітивізація космогонічних світоглядних засад етнічних вірувань. Буддизм, зороастризм, юдаїзм поклали початок штучним, створеним однією людиною ("пророком"), релігіям. Причиною виникнення монотеїстичних релігій стало прагнення певних осіб до узурпації релігійної та світської влади спочатку в своїх країнах, а пізніше і в усьому світі. Близько IV ст. н. ч. на фунті юдаїзму сформувалась, на нашу думку, одна з найжорстокіших монотеїстичних релігій — християнізм.

Монотеїстичні релігії (від гр. monos — один і Teos — Бог) проголошують, що визнають одного Бога. Однак таке твердження є лише декларативним. Насправді, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, ці релігії стихійно створюють безліч "святих", які переважно виконують роль етнічних Богів. Виявляється, що й сучасне християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому є Бог-отець, Бог-син, Бог-дух, Мати Божа та ціла плеяда "святих", яким поклоняються, як і язичницьким Богам. Про це ще йтиметься далі.

Монотеїзм — це, власне кажучи, спрощення світогляду, перенесення божественних рис природи на конкретну людину. Якщо справді Будда, Христос чи Магомет були історичними особами, то для сучасної людини виглядає досить наївним вірити в них як у Богів. Обожнювання будь-яких "пророків", з точки зору автора, є найпримітивнішою формою релігії. Коли людина сама неспроможна мислити, вона шукає собі пророка або якийсь інший авторитет. А всяке спрощення будь-якої системи — це шлях до уніфікації, знищення різноманітності, а відтак, до занепаду.

Крім того, слід ще додати, що монотеїзм як світоглядне явище є антагоністом політеїзму. Носії монотеїстичних ідей жорстоко винищували все, що не вписувалось у їхній обмежений світогляд. Тому при вивченні язичницької міфології дослідникам слід позбутися монотеїстичної упередженості та уявляти світ як многопроявну цілісність природи, кожен прояв якої має божественне походження і власне ім'я.

Поняття "духовної культури" восходе до історико-філософських ідей Вільгельма фон Гумбольдта. Відповідно до виробленої їм теорії історичного пізнання, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, що виявляє себе через творчі здібності й особисті зусилля окремих індивідів. Плоди цієї співтворчості складають духовну культуру людства.

Духовна культура виникає завдяки тому, що людина не обмежує себе лише чуттєво-зовнішнім досвідом і не відводить йому переважного значення, а визнає основний і керівний духовний досвід, з якого він живе, любить, вірить і оцінює всі речі. Цим внутрішнім духовним досвідом людей визначає зміст і вищу мету зовнішнього, почуттєвого досвіду.

Поняття духовної культури зв'язано з поняттям патріотизму. Кожен народ, покликаний до того, щоб прийняти свою природну й історичну даність і духовно проробити її в національно-творчому акті. Якщо народ не прийме цей природний обов'язок, то, духовно розклавши, загине й історично зійде з землі. Натхнення себе і природи в кожного народу відбувається індивідуально і має свої неповторні особливості. Ці особливості є відмінними властивостями духовної культури кожного народу й уможливлюють існування таких понять, як патріотизм і національна культура.

Духовна культура – це як би гімн, усенародно проспіваний в історії усього й усіх. Заради створення цієї духовної музики народи живуть зі століття в століття у роботах і стражданнях, у падіннях і підйомах. Ця "музика" своєрідна у кожного народу. Почуявши у ній співзвучність своєму духові, людина довідається свою Батьківщину і вростає в неї так, як вростає одиничний голос у спів хору.

1. Духовність українського народу. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того треба додати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на грунт раціонального».

Не важко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до багатогранних, а їхнє коріння в глибинах праісторії. Суперечливий уже сам початок: віровання зароджується як процес складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й нежадною. Тому її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва. Загалом — духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися і релігійні форми (образовість), і духовні чинники: віра в упирів і берегинь (як  «філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода (рожаниць), а паралельно — творення ідолів, що символізували природно-життєві сили (від Землі до Космосу). Найчастіше божества уособлювали образи-сили, пов’язані з хліборобською (скотарською) культурою, сім’єю і родом (Лєль, Лада). Синкретизм виявився і в поєднання елементів релігій різних племен та континентів. На цій підставі, а також враховуючи роль християнства І.Огієнко твердив, що в язичництві не завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте має цілковиту рацію й О.Домбровський, твердячи: крім спільних вселюдських «проявів релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у поняття розуміння й персоніфікування добра і зла, світла й темряви, територія України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».

Друга проблема раннього періоду — суворість чи й жорстокість традицій, зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил). Маємо на увазі жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям і рікам, а потім, як зазначається в «Повісті временних літ» Диявол (за визначенням філософа) «у ще більші спокуси ввергнув людей»; вони почали «кумирів творить: одні дерев’яні і мідні, а другі мармурові, золоті і срібні, і кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед ними...» Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне — незрівнянно жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало офіційною релігією і , на відміну від забобонності язичників, здійснювало людиножерство з «ідейних міркувань». Язичники приносили в жертву одиниць, і не з помсти чи озлобленості, а віри в доброчинність також і стосовно жертв (на підтвердження достатньо нагадати свідчення арабського мандрівника Ібн-Фадлана: староруський князь, ідучі з життя одну частину набутого добра залишав спадкоємцям, іншу — йому клали в могилу; померлого обряджали в дорогий парчевий одяг із золотими гудзиками, соболину шапку й садовили на корабель, спорядивши особистою зброєю, їжею, жертовними тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася супроводити небіжчика у «сад красивий і зелений».

Християнсьво як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ, хрестів, аутодафе.

З часу легалізації римськими імператорами християнство стає ідейно нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «Єресей» в своїй системі, і, зрештою, навіть щодо людини загалом («єретиків»).

Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію навіть ще численнішими легіонами, оружно, — неможливо. Потрібна охоронна духовна сила.

З цієї причини на християнства й покладалася держвно-охоронна місія. І лідери християнства взяли на себе цю роль (запрагши, до речі, підпорядкувати собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську еліту). Логічно, що віра і церква стали не тільки аналогами, а й різнорідними частинами.

Церква, як не дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не тільки щодо людей-відступників особливо— язичників), а й в ставленні до науки загалом й філософії зокрема; до мистецтва, особливо — сповненого життя, гуманістично-волелюбних ідеалів (за що пізніше не без успіху розвінчував християнство Ніцше).

За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині виршитем всіх помислів і справ став Бог.

Отже, з приходом і перемогою християнства на Русі-Україні відбувається спроба докорінно змінити світовідчуття і світосприйняття давніх слов’ян, змінити і нав’язати їм нову філософію, нові ідеали і ціннісні орієнтири, але, незважаючи на те, що ці перетворення впроваджувалися насильницькими методами, тисячолітні традиції нації неможливо було змінити повністю. Упродовж віків хритияни України святкують язичницькі свята (тільки тепер вони називаються християнськими), співають язичницькі пісні (колядки, щедрівки, веснянки тощо), христосуються крашенками з язичницькими візерунками і т.д., тобто християнство і язичництво переплелися в культурі українців. Створилася нова, особлива релігія, нова, особлива культура, яка характерна саме українській нації, релігія, яка була джерелом освіти і культури протягом століть, яка допомогла людям виживати в складних умовах існування, підтримувала їх духовна. З приходом християнства з’являється таке поняття як міжконфесійні конфлікти (то ворогували католики та православні, зараз же навіть православні не можуть поділити владу та майно. Постійні конфлікти між Київським та Московським патріархатами, Українською автокефальною церквою та Греко-католицькою церквами відштовхують молодь (а це майбутнє нації і дежави!) в обійми заокеанських сектантів, які роблять з релігії шоу.

Сім'я і формування українського національного характеру У формуванні українського національного характеру одну з провідних ролей відіграють традиції та уклад української сім' ї. Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною, але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність, теплоту. Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає виразнішою, ніж батько. Важливе місце українській жінці відводиться в суспільному житті. Україна для українця — це мати, "ненька". Повага до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати — рис землі. За символ України в народній творчості часто править червона калина — прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка. Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім' ї, то в Україні дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми поведінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нормам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості. Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу, призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у сім' ї) панують свобода і рівноправність. Проте верховенству матріархального комплексу властиві й негативні риси. Так, любов дітей до матері, рівність усіх перед матір'ю, культ матері-землі, любов матері до дітей — усі ці стосунки будуються більше на емоційній, ніж на раціональній основі. У зв'язку з цим у такому типі культури скоріш за все переважатиме емоційність і чуттєвість, а вольове начало і раціональність стають другорядними. Крім матріархальності, українській сім'ї притаманний індивідуалізм. Традиційно українці не жили великими родинами. Син завжди прагнув відокремитися від батька і вести господарство самостійно. Поряд з любов'ю до волі для українців характерна любов до свого до¬му, свого шматка землі, яку відображено в народній творчості. Безумовно, з часом й українська сім'я змінювалася: зменшувалась кількість дітей, змінювалися спосіб життя й традиції, проте основні психологічні моменти збереглися в архетипах українського народу. Оскільки нав'язане нашому народові виховання в дусі колективізму, де суспільне переважало над особистим, а колективне — над індивіду¬альним, зазнало невдачі, ми дедалі частіше звертаємося до наших витоків, до традицій виховання в українській сім' ї і, враховуючи вимоги сьо-годення, формуємо нові традиції виховання вільних громадян вільної держави. "Як виховний ідеал, — зазначає В. Янів, — ми маємо дати ідеал повноцінної, творчої людини, індивідуальності з власним поглядом на світ, із бажанням впливати на долі світу, з бажанням змагатися з іншими людьми і вигравати в них, з внутрішньою необхідністю ставити собі запитання і шукати відповіді на них, або ставити перед собою завдання і вирішувати їх, — при цьому питання і завдання мають бути якомога складнішими і важчими, щоб вони спонукали до щонайінтенсивнішої праці".

Цей ідеал відповідає українському ідеалові людини — традиційному індивідуалістичному ідеалові, що збігається з вірою в богоподібність людини. Тож яка вона, українська нація на зламі тисячоліть? Деякі романтичні прихильники старовини хотіли б зафіксувати її на рівні задумливих українських пісень, шароварів, вінків і язичеських обрядів, які, на відміну від християнських, називають народними. Дехто навіть пропонує по¬вернутися до язичества як до істинно народної української релігії. Безперечно, ці погляди і ці підходи надзвичайно утопічні й непродуктивні. Можливо, ще рано говорити про сучасний український характер як про щось усталене і завершене: надто довго його ламали, калічили, намагалися придушити чи навіть знищити. Втім, треба створити всі умови для того, щоб світ дізнався про українців як про націю могутню, творчу, працьовиту, інтелектуальну і миролюбну. Однією з найважливіших умов відродження нації є формування національної ідеї, що є стрижнем і спрямовує розвиток. Виходячи з досвіду інших країн, можна сказати, що без національної ідеї неможливо формувати нову державу. Так, США, очевидно, не стали б могутнім постіндустріальним суспільством, якби ще в роки "великої депресії" не був проголошений "новий курс" Ф. Рузвельта. Україні — як державі і суспільству — також має бути притаманна ук-раїнська національна ідея як інтегруюча, об'єднуюча, спонукальна, яка б допомогла встановити наше коріння й генезис — "Звідки ми?", нашу сутність — "Хто ми?", наше сучасне й майбутнє — "Куди ми йдемо?", збудувати державу та сформувати громадянське суспільство цивілізова¬ним шляхом. "Національна ідея, — зазначають В. Солдатенко і Ю. Левенець, — є продуктом історичного розвитку, дії величезної кількості різноманітних чинників. Вона не існує поза історичним часом, не вічна і не народжується в одну мить. А народившись, живе складним життям, чутливо реагуючи на різноманітні суспільні перетворення, іноді навіть незначні, ледь помітні. Вона розвивається, збагачується, поглиблюється, вдосконалюється у процесі суспільного розвитку. Нерідко їй вдається відвойовувати право на визнання в нелегкому суперництві з іншими світоглядами, орієнтаціями, філософськими концепціями". Суть національної ідеї полягає в осягненні вічних, глибинних прагнень народу, особливостей його характеру, менталітету, мови, традицій і звичаїв, цінностей і уподобань, його соціокультурних і політичних пріо¬ритетів, а також оптимальних засобів досягнення цілей соціального розвитку. Поєднання культурно-національних цінностей із загальнолюдськими в етнопсихологічному образі українців сприятиме розвиткові нарду України на засадах гуманізму та демократії.